Цієї суботи у нас була зустріч однокласників. Все таки минуло п’ятнадцять років після завершення навчання в школі, і за традицією ми вирішили зібратися.
Кожного хто заходив до зали ресторану ми впізнавали. Хоч минуло не мало років, ми майже не змінилися. Очі все ті ж залишилися. Та й ми наче в дитинство повернулися на ту ніч.
От тільки одну жінку ми зовсім ніяк не могли впізнати. Вона зайшла, посміхнулася якось так натягнуто і привіталася. Ми думали, що це вчителька якась, хоча ми вчителів не запрошували.
Як виявилося, це була наша однокласниця – Світлана Коваль. А колись вона була найкрасивіша дівчина в класі. За нею бігали усі хлопці, та й на день святого Валентина вона отримувала практично всі листівки та подарунки.
А зараз перед нами стояла замордована життям жінка, яка явно на тридцять два роки не виглядала, а на всі сорок п’ять. Волосся сиве, корені не пофарбовані, на нігтях залишки звичайного лаку. Руки всі потріскані та видно, що чистили молоду картоплю.
Світлана більше була схожа на мою бабусю, ніж на нашу однолітку. Ми розпитали що з нею трапилося. Як виявилося, їй було трішки соромно йти, але діти змусили. Хотіли, щоб мама себе відчула щасливою хоч на кілька годин.
Чоловік на неї повісив купу кредитів і залишив у старій сільській хатині з чотирма дітьми.
Ми її всі підтримали, а наступного дня вирішили допомогти. Ми з дівчатами взялися за її зовнішній вигляд, а хлопці допомогли з ремонтом і роботою. Все таки ми одна велика родина, так як нас вчила завжди наша вчителька.
