Я старша в багатодітній сім’ї. Нас у мами з татом п’ятеро. Тому на правах старшої сестри, всі обов’язки по господарству були на мені, і доглядати молодших сестричку і братиків також. Пройшли роки, я вийшла заміж за хорошого чоловіка. Живемо добре, кохаємо одне одного, у нас підростає донечка.
У квартирі поруч із нашою живе жінка разом з дівчинкою. Настя віком, як моя Даша, тому дівчатка разом гуляють на подвір’ї. Часто мама Насті залишає дівчинку на мене, при цьому навіть не запитає, можливо я не маю часу. Подзвонить у двері, Настю залишає, і швидко вниз. Я не встигаю сказати нічого. Дівчинку мені шкода, та й не залишати на майданчику одну.
Надалі почали розвиватися події ще цікавіші. Мало того, що Настя завжди голодна, то одного разу її мама не забрала увечері додому. Я постелила дівчаткам на одному дивані, адже квартира в нас не велика, тому тісненько. Мама забрала її аж через два дні. Де була, і чому не приходила не пояснила. Таке відношення до мене почало набридати. Я все розумію, Настю шкода, але при чому тут я? В неї є мама виховувати свою доньку, її обов’язок.
Я розумію, коли допомагала мамі виховувати сестричку і братиків, то мій обов’язок. Наразі в мене своя сім’я, своя донечка, і дітей сусідок доглядати не хочу. Коли в черговий раз сусідка подзвонила у двері, а я у вічко побачила, що то вона, не відкриваючи дверей, сказала їй, що наразі зателефоную в службу захисту дітей. І якщо вона залишить Настю під дверима, її дівчинку заберуть в ту інстанцію.
Такої відмови вона не чекала, тому через хвилину почала голосно сваритися. Крики лунали хвилин п’ять, але я не вийшла. Сусідка забрала свою доньку, і потягла за собою. Від тих пір ми не спілкуємось, але мені від того тільки краще. Я більше не озираюсь, що наразі поруч стоятиме Настя, і мені знову потрібно за нею дивитися. Чоловік пишається мною, що нарешті поставила сусідку на місто.
Я як ви гадаєте, чи правильно я вчинила?
