Я переїхав жити в чуже місто. Там влаштувався на роботу. Опісля познайомився з дівчиною, яка мені дуже сподобалася, і я був не проти завести з нею ближчі стосунки.
Однак Надійка ставилася до мене прохолодно. Ми зустрічалися, спілкувалися як друзі, але скорочувати дистанцію Надійка не поспішала.
Я сам почав напрошуватися до неї в гості. Сказав, що хочу випити горнятко кави з її батьками. Торт – за мною. Знав, де продаються смачнющі торти.
Однак Надійка вдала вигляд, що не почула моїх слів. Щось шукала у своїй торбинці і мої слова наче минули мимо її вух.
Мене це зачепило і насторожило водночас. Як правило, дівчата навпаки роблять все можливе, щоб якомога швидше вийти заміж. А вона он так викаблучується.
Я на певний час віддалився від Надійки. Зробив вигляд, що образився. А насправді спостерігав за нею. Як вона буде себе вести далі?
Надійка спочатку кидала погляди на мене, а потім все-таки підійшла, наче просто щось перепитати. Але в її поведінці відчувалася напруженість. Вона хотіла запитати дещо інше, що зависло між цим питанням.
І я догадався, що дівчина чомусь боїться знайомити мене зі своїми батьками.
Знайомство все-таки відбулося за кілька місяців після першої моєї спроби. Цього разу ініціатором була сама Надійка. Я не відмовився.
І був дуже здивований тим, чого так комплексувала Надійка. У неї були доволі хороші батьки – щирі і привітні. Ну не було в них вищої освіти і не вміли вони вести бесіди на великосвітські теми. Але хіба це недолік?
Головне душевність, людяність і щирість у спілкуванні. Все інше – це ігри, в які навчилися грати люди.
Після цієї зустрічі наше спілкування з Надійкою стало теплішим. До пів року часу ми одружилися. Я задоволений. До того не думав, що спільне життя може відкрити стільки радості. Надійка, здається, також щаслива зі мною. Комплекс щодо батьків у неї вивітрився. Адже батьків не вибирають, вони подаровані нам Богом.
