Надія Іванівна виховувала доньку одна. Настя зростала гарною дівчиною, завжди допомагала мамі. Вони, як дві подружки все разом, розмови про все на світі. Надія Іванівна думала, що так буде завжди. Та коли Настя привела додому хлопця знайомитися з мамою, зрозуміла, що донечка виросла. В неї надалі своє життя.
Після весілля постало питання де жити. У батьків Ярослава два менших сини зростють. Можна жити з мамою Насті, та чоловік навідріз відмовився. Йому вистачило повчань його мами, а ще теща буде ними керувати. Такого він не потерпить. Вирішили жити на найманій квартирі. Жили вони там три роки. За ці роки народився син. Ярослав працював один, грошей не вистачало. А ще за квартиру платити.
Настя зверталася до мами по допомогу. Надія Іванівна допомагала, та того мало. Останнім часом син часто хворіє. Майже всі гроші йдуть на лікування. Маминої допомоги вистачає на кілька днів. Якось Настя почала розмову про те, щоб мама поїхала жити в село, адже там залишився будинок бабусі. А вони з Ярославом житимуть у квартирі. Так набагато легше. Не потрібно сплачувати гроші за найману квартиру.
У Надії Іванівни серце забилося тривогою. Не дуже хотілося їхати в село. Адже без чоловічих рук там не прожити. Будинок без зручностей, дрова купити й нарубати потрібно, а хто буде тим займатися. Ярослав завіряв, що допомагатиме, і теща не матиме ні в чому потреби. Довго не могла вирішити Надія Іванівна як їй бути. А Настя вже й речі почала переносити в мамину квартиру, планувала, який ремонт зробить. Діти без згоди мами вирішили питання, коли одного разу машиною перевезли свої речі.
Надії Іванівні нічого не залишилося, як пакувати свої. Швидко знайшлася машина, яка перевезла жінку в будинок у селі. Цілий тиждень вона з дітьми прибирали там, лагодили, зять рубав дрова. Неначе все зробили. На роботу їхати автобусом можна. Лишні витрати, але що поробиш, звикне Надія Іванівна.
Діти їздили, допомагали. Та чим далі, тим все менше бачила їх Надія Іванівна на своєму подвір’ї. А потім і зовсім перестали їздити. Жінка телефонувала, просила зятя приїхати, дрова рубати, щоб взимку було чим топити. Та відповідь одна, немає часу приїжджати. Плакала Надія Іванівна, та потрібно було щось вирішувати. Попросила сусіда, який також із міста переїхав жити в село. Діти попросили переїхати й також не приїжджають.
Допомагали одне одному, а одного разу сусід запропонував жити разом. Він робитиме чоловічу роботу, а Надія Іванівна готуватиме їсти. Не довго думала жінка, погодилася. Так і жили собі удвох. Знайшли одне одного, коли дітям не потрібні.
