Моя сестра Надія прожила не легке життя. Все в неї було добре допоки її чоловік Микола був здоровим. Та нещасний випадок на роботі призвів до того, що він не зміг більше працювати. Спочатку вони ще зводили кінці з кінцями, але коли Надю скоротили з роботи, то геть скрутно їм стало.
А в них на той час підростало двоє дітей Оля та Юля. Доки ходили вони в школу то було легше, але коли прийшов час навчати дівчат то зайшла мова про заробітки. Оскільки Микола погано ходив, на заробітки до Італії поїхала Надя. Дівчата погодки тож один рік одні, а на наступний іншій потрібно поступити. А ще ж навчати їх потрібно. Також дівчатам хотілося вдягнутися красиво, а на це також потрібні кошти. Тож Надя додому приїздила два рази на рік.
Микола також не сидів склавши руки, помалу доглядав хазяйство, а ще вмів добре лагодити взуття, тож також старався для сім’ї. Коли навчання в Олі, а згодом і Юлі закінчилося Надя додому не повернулася, вирішила ще заробити дітям на житло, адже вони не хотіли жити з батьками у селі.
Так ще більше як десять років минуло. Сестра дуже змарніла, робота не легка, Микола вже й сердився, що вона не покине роботу. Та Надя хотіла, щоб діти були забезпечені. А діти її не жалували жили собі в задоволення жодна на роботу не пішла. Мати їм гроші пересилала, а батько продукти. Коли я говорила їм, що батьки не вічні, вони мені у відповідь казали, щоб я своїми дітьми керувала.
Так Надя й прожила за кордоном двадцять років. А цього року вона повернулася на свята. Микола ще з порогу заявив що більше її не відпустить. У селі їм не важко буде, господарство є, город є, пенсію він отримує. Підтримали всі родичі крім дочок. Виявляється вони сподівалися, що мама їм ще на машини заробить, та й взагалі їм ще стільки всього потрібно.
Той вечір закінчився сваркою. Дівчата дорікали батькам, що вони їм не забезпечили достойного життя. Після такого Надя й Микола сказали донькам, що не дадуть більше жодної копійки. Дівчати пішли не оглядаючись.
Надя все ж повернулася до Італії на місяць, щоб роботодавці підшукали собі нову робітницю. Зараз повернулася, на зароблені гроші зробили собі ремонт у будинку. А доньки так до них і не з’являються, вже більш ніж пів року пройшло. Звичайно, що Надя з Миколою за них хвилюються, але хіба ж вони маленькі. Освіту мають тож нехай вчаться заробляти для себе. Важко дітей на ноги ставити, та мабуть, ще важче навчити їх цінувати чужу працю.
