Дощ стукав по даху маленької хатини, коли Олена Іванівна почула нерішучий стук у двері. Вона відклала в’язання, прислухалася. Стук повторився – сором’язливий, немов вибачливий.
“Хто там?” – гукнула вона, підходячи до дверей.
“Відкрийте, будь ласка…” – почувся тихий жіночий голос. “Я заблукала…”
Олена Іванівна привідчинила двері на ланцюжку. На порозі стояла дівчина років двадцяти п’яти, мокра до нитки. Чорне волосся прилипло до обличчя, легка куртка промокла наскрізь. У руках вона тримала невелику сумочку.
“Господи, та ти ж вся мокра!” – Олена Іванівна зняла ланцюжок, розчинила двері. “Заходь швидше, застудишся ж!”
“Дуже вам дякую”, – дівчина переступила поріг, залишаючи мокрі сліди на килимовці. “Я – Соломія. Ішла стежкою, а вона раптом у ліс завела. Телефон розрядився, взагалі не розумію, де я…”
“Ну ж бо, роздягайся негайно!” – Олена Іванівна заметушилася, допомагаючи зняти мокру верхній одяг. “З тебе вода ллється! Як це вийшло, що в таку погоду сама по лісу блукаєш?”
Соломія смучено опустила очі.
“Посварилася з… з хлопцем. Він мене виссадив із машини, сказав, щоб ішла пішки. А я не знала, що тут так далеко до міста…”
“Ото негідник!” – обурилася Олена Іванівна. “Як можна дівчину в лісі кидати! Іди на кухню, зараз чаю зігрію. А то ж ти вся тремтиш.”
Соломія пройшла до невеликої, але затишної кухні. Олена Іванівна ввімкнула електричний чайник, дістала з шафи махровий халат.
“Ось, переодягнися поки. Одяг на батарею повісимо, до ранку висохне. А ти звідки родом?”
“Із села”, – невиразно відповіла Соломія, вдячно приймаючи халат. “Працюю в місті, в офісі.”
“Оце й молодь пішла!” – похитала головою літня жінка. “За моїх часів чоловіки совість мали, жінку ніколи б так не образили. А тепер що коїться… Сідай за стіл, зараз тебе нагодую.”
Олена Іванівна заклопоталася біля плити. Дістала з холодильника яйця, масло, швидко підсмажила омлет. Нарізала хліба, подала домашні соління.
“Їж, не соромся”, – поставила перед Соломією тарілку. “Видно ж, що голодна. Коли востаннє їла?”
“Вранці трохи”, – зізналася дівчина, жадібно накидаючись на їжу. “Ми цілий день їздили, сварилися…”
“А через що посварилися? Якщо не секрет, звісно.”
Соломія помовчала, жуючи хліб з маслом.
“Він хотів, щоб я… щоб ми жили разом. А у мене робота, свої плани. Я ще не готова. От він і розлютився, наговорив лихого…”
“Правильно робиш, що не поспішаєш”, – схвально кивнула Олена Іванівна. “Ото я в твої роки поквапилася, за першого ліпшого вискочила. Думала, кохання все перетерпить. Не перетерпіло. Він мене з маленьким сином кинув, до іншої пішов.”
“У вас є син?” – зацікавилася Соломія.
“Був”, – похмуріла Олена Іванівна. “Дорослий уже, своя сім’я. Тільки ми з ним… не дуже ладнаємо. Рідко бачимося.”
Вона налила собі чаю, задумливо помішала цукор.
“А ви тут самі живете?” – обережно запитала Соломія.
“Самі. Дачу покійний чоловік збудував, другий, значить. Гарний був чоловік, шкода, рано помер. Тепер от тільки влітку сюди приїжджаю, та й то не щороку. У місті квартира є, там зимую.”
Соломія кивнула, доїдаючи омлет. Дощ поступово вщухав, але за вікном уже скупчувалися сутінки.
“Слухай, дитинко”, – промовила Олена Іванівна, – “залишайся на ніч. Вранці проведу до автобусної зупинки. А тепер у темряві й у таку погоду нікуди не підеш.”
“Ви впевнені? Не хочу вам заважати…”
“Та що ти! Яка вада! Рада компанії. Диван у вітальні зручний, постіль є. Влаштовуйся, як удома.”
Вечором вони довго розмовляли. Соломія розповідала про роботу в торговій фірмі, про складності оренди життя у місті. Олена Іванівна ділилася спогадами про молодість, скаржилася на самотність.
“Подруги всі роз’їхалися, хто помер, хто до дітей перебрався”, – зітхала вона. “Сусіди по дачі теж літні, усі хворіють. Нудно самій…”
“А чому з сином не спілкуєтеся?” – обережно поцікавилася Соломія.
Обличчя Олени Іванівни похмуріло.
“Його дружина мене не любить. Каже, що я в їхні справи лізу. А я що, не маю права цікавитися, як живуть онуки? Тепер от і на свята не запрошують…”
Наступного ранку погода прояснилася. Олена Іванівна зібрала Соломії дорожній сніданок, провела до зупинки.
“Дуже вам дякую”, – щиро подякувала дівчина. “Ви мене просто врятували!”
“Та годі тобі! Приїжджай ще, якщо захочеш. Адресу записуй.”
Соломія записала адресу в телефон, махнула рукою з вікна автобуса.
Минуло кілька тижнів. Олена Іванівна вже забула про випадкову гостю, коли знову почуОлена Іванівна більше ніколи не дізналася, що Соломія в ту саму ніч написала сину листа, де чесно розповіла про завіщання і навіть принесла його до нотаріуса, але його дружина спалила той лист, перш ніж він дістався адресата.
