Дощ стукав по даху невеличкого будиночка в Карпатах, коли Оксана Василівна почула ледь чутний стукіт у двері. Вона відклала в’язання, прислухалася. Стукіт повторився — нерішучий, майже вибачливий.
— Хто там? — гукнула вона, підійшовши до дверей.
— Відчиніть, будь ласка, — почувся тихий жіночий голос. — Я заблукала…
Оксана Василівна привідчинила двері на ланцюжку. На порозі стояла дівчина років двадцяти п’яти, промокла наскрізь. Темне волосся прилипло до обличчя, легка куртка була мокра. В руках дівчина тримала невелику сумку.
— Господи, та ти ж вся мокра! — Оксана Василівна зняла ланцюжок, розчинила двері. — Заходь швидше, застудишся!
— Дякую вам, — дівчина переступила поріг, залишаючи мокрі сліди на килимку. — Я Марійка. Ішла стежкою, а вона кудись у ліс завела. Телефон розрядився, зовсім не знаю, де я…
— Ну ж бо, роздягайся! — заметушилася Оксана Василівна, допомагаючи зняти мокру куртку. — З тебе вода ллється! Як так вийшло, що в таку погоду сама по лісу ходиш?
Марійка зніяковіло опустила очі.
— Посварилася з… хлопцем. Він мене висадив з машини, сказав, щоб ішла пішки. А я не знала, що тут так далеко до села…
— Отакий негідник! — обурилася Оксана Василівна. — Як можна дівчину в лісі кидати! Іди на кухню, зараз чаю поставлю. Ти ж аж тремтиш.
Марійка пройшла в малу, але затишну кухню. Оксана Василівна ввімкнула електричний чайник, дістала з шафи махровий халат.
— Ось, переодягнися. Одяг на батарею повісимо, до ранку висхне. А ти звідки?
— Із Закарпаття, — невиразно відповіла Марійка, вдячно приймаючи халат. — Працюю у Львові, в офісі.
— Оце й молодь пішла! — похитала головою літня жінка. — За мого часу чоловіки мали совість, жінку так не ображали. А тепер що коїться… Сідай за стіл, зараз годуватиму тебе.
Оксана Василівна закрутилася біля пОксана Василівна спекла гарячі млинці, натерла медом, і в цю мить зрозуміла, що інколи найбільші втрати – це ті, кого ми ніколи не навчилися цінувати.
