У мої 50 років я живу неначебто у клітці. Не маю свого окремого гніздечка, маю ділити квартиру з родичами свого чоловіка та ще й постійно мені псують настрій своїми сварками та незрозумілими розмовами.
А все почалося з того, що, коли я виходила заміж за свого чоловіка, в мене не було де жити, адже як я, так і чоловік були студентами та майже нічого не заробляли. На той момент батьки мого чоловіка запропонували нам жити разом у них, адже вони мають трикімнатну квартиру, у якій є одна вільна кімната.
Так ми почали жити, згодом у нас народився мій коханий синок Владислав. Ми не купували нову свою квартиру, тому що всі кошти йшли на виховання нашого сина та й мені було зручно, коли допомагає свекруха сидіти разом з Владом. А вже коли віддали сина до школи, то нам сказали батьки мого чоловіка, щоб вже не купували квартиру, так і будемо разом жити, адже веселіше разом. Але в сім’ї мого чоловіка ще є молодша сестра. Ми не думали, що після того, як вона вийде заміж, то приведе свого чоловіка жити також у квартиру своїх батьків. І так вийшло, що тепер ми живемо як у банці, 8 чоловік у трикімнатній квартирі. Звичайно, що почалися відбуватися сварки. Адже у кожного є своя думка та своє бачення тієї чи іншої проблеми. Та ще й не можемо ніяк зробити ремонт ще з часів радянського союзу, тому що кожен вважає, що його це не стосується.
Але найбільше мене бентежить те, що моєму синові вже близько 30 років, а він живе в одній кімнаті з його батьками. Через це ніяк не може одружитися. Мій хлопчик збирає собі на квартиру, але ще недостатньо, щоб придбати квартиру його мрії. Тому і приходиться жити отак от утрьох, адже якщо він переїде на орендовану квартиру, то так ніколи не назбирає на свою власну. Саме з цієї причини всі дівчата, з якими зустрічався Влад, як тільки дізнавалися, що він живе зі своїми батьками, одразу припиняли з ним спілкування та йшли з його життя назавжди. І ось зараз у Влада є дівчина, яку звати Аня. Вона дуже гарна та щира, мені дуже сподобалася.
І ось прийшов час нашого знайомства з батьками Ані. А мені дуже страшно й соромно їх кликати до себе у квартиру. Річ у тому, що в Ані є своя квартира у нашому місті, їй подарували цю квартиру батьки як тільки вона вступила до вищого навчального закладу. Я дуже довго думала варто нам кликати її батьків у квартиру чи ні. А потім я подумала, що все потрібно говорити з самого початку, не ховатися. Ми живемо так і нічого з цим не можемо зробити, то чому ми будемо цього соромитися. Так і покликали батьків Ані до нас додому.
Коли зайшли вони у нашу квартиру, то зовсім не ховали своїх емоцій, вони були розчаровані та невдоволені тим, що побачили. І при нашій розмові батько Ані одразу сказав, що він не віддасть свою дитину жити у такій квартирі. Я намагалася залагодити всі наші гострі кутки та сказала, що ми будемо фінансово їх підтримувати, якщо наші діти будуть жити у квартирі Анни. Але батько сказав, що йому ніяких подачок з нашої сторони не потрібно. І я дуже засмутилася та не знала, що сказати у відповідь.
Але мудра жінка Оксана, мама Ані, взяла мене за руку та відвела до іншої кімнати й розповіла, щоб я зовсім не слухала слів її чоловіка. Адже все тримається на її плечах. Вона одного дня подумала, що вже так жити більше неможливо і поїхала на заробітки в Італію, де назбирала на квартиру своїй доньці та на гарне своє життя. І сказала мені, що якщо я також не хочу продовжувати таке життя, то вона мені може допомогти з роботою та влаштувати мене, щоб я нарешті назбирала коштів на окрему квартиру. І напевно, що я погоджуюся, адже жити так і справді більше не можна.
