Влад бігав за мною цілий рік, як песик на задніх лапках. Все для мене – квіти, подарунки, цукерки. Підвезе куди потрібно, чоловічу роботу вдома зробить, вислухає, приголубить, але межу дозволеного не переходить. Я й сама бачила, що це мрія, а не чоловік, а душа до нього не лежала й що тут поробиш.
Ігор зовсім інша історія. Показний, харизматичний й надзвичайно зарозумілий бунтар. Що ніч, то нова дівиця. Він й мені пропонував «гарно провести час», я звісно хотіла цього, але не так. Не на одну ніч, щоб потім без зобов’язань й всі залишилися при своїх інтересах. Відмовила, а Ігор збісився. Ще не було такого, тож включив режим «самця».
Нарешті я домоглася свого. Ось він, найбажаніший чоловік для багатьох, біля моїх ніг. Вирішила, що зробила достатньо й залишилася на ніч. Тиждень, два й інтерес Ігоря почав згасати. З’явилися десь невідкладні справи, скасовані побачення, його дзвінки іншим дівчатам посеред ночі на моїй же кухні. Терпіла, поки не зловила на гарячому. Готова була й далі терпіти, але «жіноча гордість» вставила клепку.
От знову й прийшла поплакатися в жилетку найкращого друга. Влад жаліє, заспокоює, каже, що я найкрасивіша та найжаданіша жінка у світі. «Я все б віддав аби ти хоч раз подивилася на мене так, як дивилася на нього».
Ось вона в мені й прокинулася…Не любов, а потреба бути для когось такою бажаною й потрібною. Вийшла заміж за Влада без роздумів та довгих років зустрічань. Все в мене є тепер: квартира, машина, дорогий одяг, гроші на картці, а щастя немає. Хоч як не намагалася його полюбити, переконати себе забути того клятого Ігоря й жити далі, а не можу. От до істерики, до сліз, до розбитого серця просто не можу не кохати чоловіка, який мене використав, знехтував мною й зараз живе навіть не згадуючи.
Найбільше шкода Влада. Він же все бачить, все розуміє, старається ще більше й чекає, що от запалає полум’я в моїх очах, а там лише порожнеча. Останнім часом думаю, чи не варто його відпустити, подати на розлучення й молити бога, щоб зустрів хорошу гідну себе дівчину. Але прокидається з мертвих глибин мій егоїзм й шепоче, що не варто відпускати від себе «золоту рибку». Сама собі противна. Чи є ліки проти тієї невиліковної хвороби, що коханням зветься?
