“СВОЯ, ЧУЖАЯ, ТАК РІДНА БАБУСЯ”
— Бабусю, а ти можеш бути бабусею ще раз?
— Що ти вигадуєш, Зірко? Не розумію.
— Бач, у всіх у дворі є бабусі. У кого одна, у кого дві, а в мене аж чотири. Дві рідні та ще по одній від мами й тата. А в Дмитрика — жодної. Мені його так шкода.
— То ти хочеш, щоб я йому стала бабусею?
— Ой, бабусю, ну ти й вигадаєш. Не віддати тебе — а поділитися. Щоб і йому гарячі млинці пекла, і шарфик на зиму зв’язала.
— Ох ти, моє пшеничне дитя… Була в Дмитра бабуся Настя. Ми з нею змалку дружили. Як сестри, нерозлийвода. Та загинула вона… У тій аварії. Саме тоді, коли Дмитрик народився.
— Бабусю, чого плачеш?
— Важко, доню. Пішли вони з дідом зустрічати маму з пологу. Вранці. А їм назустріч — фура, величезний КрАЗ. Водій заснув… Удар. Їх не стало. Ой, як же болить…
— Бабусю… Не плач. Я все одно запрошу Дмитрика до нас. Він любить твої вареники. І шкарпетки йому на Різдво зв’яжи, гаразд?
— Звісно, зв’яжу. Тільки, Зірко, не кажи йому нічого. Якщо мама не розповіла — значить, так треба. Ти ж вмієш тримати секрети?
— Вмію, бабусю. Обіцяю.
— Молодчинка. А тепер біжи до хлопців — скоро обід.
Я вистрибнула у двір і почала скакати на скакалці. Хлопці біля Валерчиного будинку змагалися, хто далі плюне. Вигравав Валерко — по посмішці видно було, а Денис із Дмитриком насупилися.
— Хлопці! Хтось заїхав у пустий дім! Ходімо дивитися!
— Хто останній — той мокрий мізинчик!
Ми гуртом кинулися на сусідню вулицю. Будинок стояв пустий вже друге літо. Але сьогодні біля нього — вантажівка, чоловіки виносять речі. Підбігли. Один дядько зняв кепку, втер пітне чоло:
— Дітки, де тут води попити?
— Я з дому принесу!
— Біля колонки є!
— Покажете?
— Ходімо, покажемо. А хто приїхав?
— Стару пані. Бабусю. Ви ж з нею по-доброму, так? У неї нікого не лишилося. Більше нічого не знаю.
— Ми добрі! А можна завтра прийти знайомитися?
— Звісно, приходьте.
Ми розбіглися, а Дмитрик лишився. Він мріяв стати водієм. Навіть запах дизеля йому подобався. Вліз на яблуню перед будинком і тихо спостерігав.
Раптом під деревом почувся голос:
— Пробач, хлопчику. Не хвилюйся, але мені нема де ночувати. Загубила ключі. Чи не міг би ти залізти у кватирку й відчинити нам двері?
Дмитро завмер, потім кивнув.
— Мене звуть Дмитрик. Я допоможу. Тільки мені треба, щоб дядьки підсадили.
Зістрибнув і опинився біля маленької бабусі з добрими очима.
— А пиріжки з чим любиш, Дмитрику?
— З яблуками. І ще з сиром та зеленню!
— Запам’ятаю. За пару днів клич друзів — на пиріжки.
Він проліз у вікно, відчинив двері. У домі було пильно і порожньо. Десь подрав сорочку — засмутився. Мати ж наругає. Та бабуся обіцяла зашити. І зашила — до ранку не відрізниш від нової.
З того дня у Дмитра з’явилась бабуся. Чужа, але рідна. Вона в’язала йому рукавички, читала казки, запрошувала на чай. Навіть мати Дмитра приходила разом із ним. А одного разу бабуся Люба захворіла.
Ми з Дмитриком самі варили їй кулешу. Я запалювала газ, він чистив буряка. Славік навіть піч розтопив, коли похолоднішало. Звісно, дорослі допомагали, але Дмитрик піклувався про бабусю найбільше. Адже це його бабуся.
Тепер у нього, як і в усіх, є бабуся. Своя. Хоч і чужа. Але справді рідна…
