Не знаю, чи знайдуться серед читачів господині, які люблять непроханих гостей. Я до таких точно не відношуся. Звісно, я не проти накрити стіл та бути люб’язною, але самі розумієте, що з такими цінами й нашими зарплатами не розженешся.
Було літо, я саме перебувала у відпустці, чоловік працював. Ми затіяли грандіозний ремонт, переклеювали шпалери. Вдома пилюка, бруд, все шкереберть й тут телефонує мені давня подруга, колишня однокурсниця.
-Наташко, зустрічай гостей! Ми проїздом у вашому місті, малого на змагання возили. Заїдемо, хоч побачимося.
-Привіт! Як же довго ми не бачилися! Я б з радістю вас прийняла, але у нас таке робиться…Ремонт затіяли, може краще в кафе? – запропонувала я.
-Та навіщо нам твоє кафе? Хоч подивимося, де ти живеш. Не турбуйся, заварюй чай, ми тортик візьмемо.
Ясна річ, що не будеш ти подругу, з якою скільки років не бачилися, одним чаєм пригощати. Зателефонувала до чоловіка, попросила відпрошуватися з роботи, мчати до супермаркету та скупитися. Через пів години він уже був вдома. На швидку руку заколотили салат, зробила канапе, бутерброди, запекла картоплю з куркою. Гості явилися ближче до ночі без торта.
Ми їх нагодували, про старі пригоди згадували. Син подруги, хлопець непосидючий. Бігав по квартирі, хоча я кілька разів просила не шуміти, година пізня, сусіди будуть скаржитися. Він мої прохання ігнорував, а батьки своїй дитині зауваження так і не зробили.
Далі малий почав ритися у тумбочках, шукаючи якоїсь іграшки. Де б їй там взятися, якщо у нас з чоловіком немає дітей. Найгірше сталося потім, коли хлопець без дозволу хотів дістати ноутбук з шафи й звалився звідти, все перекинувши.
Ми одразу побігли на шум. Подруга злякалася, почала малого розглядати чи він не травмувався, а я стояла, як вкопана, коли побачила розламаний ноутбук на підлозі.
-Арсеній, ти що наробив! – стала сварити дитину подруги. – Ти хоч знаєш, скільки він коштує! Це ж не мій, а робочий!
-А ти чого це на мою дитину кидаєшся! – втрутилася подруга. – Скажи спасибі, що із моєю дитиною все добре, інакше б не розплатилася.
Слів було замало, ми затялися битися. Добре, що чоловіки розумніші, розборонили. Тато Арсена хотів мене заспокоїти й навіть згадав щось про відшкодування, але його дружина як кинула своїм очком, то він швидко замовк. Гості дуже швидко здиміли, як можна було зрозуміти, ноутбук ніхто відкуповувати не збирається. Ну й навіщо нам були ці посиденьки?
