Найважливіше
Температура у Соломійки піднялася блискавично. Градусник зашкалив 40,5, і практично одразу почалися судоми. Тіло дитини вигиналося так гостро, що Ганна немов застигла на мить, не вірячи власним очам, а потім кинулася до дочки, ледве втримуючи тремтіння в руках.
Соломійка хапала повітря, з роту зявилася піна, дихання переривалося, наче її душили зсередини. Ганна намагалась відкрити їй рот пальці слизькі, не слухаються, але зрештою вона впоралася. Дитина раптово обмякла, провалилася в непритомність. Пять, десять хвилин хто ж скаже напевне? Час ішов не за хвилинами, а за серцебиттям самої Ганни, що калатало у скронях.
Вона не зводила очей із доньчиного язика аби не перекрив дихання, тримала її голову, коли судоми стрясали тіло сильніше, ніж удар струму.
Весь світ звузився до одного: Соломійка має знову вдихнути. Соломійка не має піти.
Ганна кричала на кухню, на стелю, у пустоту й навіть у небо. Коли телефонувала на 103, вигукувала імя доньки так відчайдушно, ніби цим могла втримати її на світі.
Подзвонивши мені, моя дружина Ганна, в сльозах і зикаючи, змогла промовити тільки:
Соломійка Соломійка мало не померла
А в слухавці я почув інше раптове, страшне слово: померла.
Серце стислось, ніби цвях вбили в груди. Ноги підкосились, і я повільно, ледь чутно, сповз із крісла на підлогу, як людина, в якій раптом скінчилося все сили, думки, майбутнє
Мене намагалися підняти, підтримували під лікті, хтось підносив корвалол, хтось воду, хтось гладив по спині всі щось казали заспокійливе, але слова розбивалися об мій розпач, як хвиля об бетон.
Я не міг зібратися. Пальці хапали повітря, стакан гримів по зубах, а з горла виривалися лише уривки ніби щось у мені розвалилося:
Поммерла С-Соломійка померла
Губи збіліли, подих збився, руки відчувались чужими.
Шеф мій, Віталій Олексійович, не гаяв ані миті підхопив мене під руки й майже заштовхав у свій «Туарег». Дверцята грюкнули так, що все всередині відгукнулося болем.
Куди? Куди везти тебе?! вигукував він прямо мені в обличчя, намагаючись пробити мій ступор.
Я сидів осліплий, із розплющеними очима, що нічого не розуміли. Секунди не моргав ніби застряг між реальністю й кошмаром.
Обласна дитяча лікарня нарешті видушив я крізь біль, крізь страх, крізь обірване горло відчаю.
Відстань була невблаганною надто довгою для людини, що щойно почув найгірше у своєму житті.
Віталій Олексійович натиснув на газ; машину кидало з полоси на полосу, а світлофори перетворювались на безглузді плями. Червоне, зелене байдуже!
Одна мить на перехресті чорний джип збоку вигулькнув із нізвідки. До зіткнення залишалися сантиметри. Шеф викрутив кермо, авто пішло боком, гума завищала, з-під коліс вискочили іскри.
Другий джип промчав мимо, лишивши у повітрі запах горілої гуми й відчуття, що смерть пройшла зовсім поряд.
Я навіть цього не помітив.
Від сліз ніяк не вдавалося стриматись. Я сидів, згорбившись, тиснув кулак до губ, аби не заридати вголос.
Раптом спалах. Наче хтось вмикнув кінопроектор спогадів.
Соломійці три роки. Висока температура, ангіна, в градуснику цифри, від яких дорослих морозить. Приїздить швидка робить укол, радить свічки.
Маленька Соломійка стоїть на ліжку у піжамі з їжачком, гаряча, вся в сльозах. Ганна вже пів години вмовляє. Соломійка хлипає, треть кулачками очі, нарешті здається й каже крізь образу:
Добре, вставляй тільки не підпалюй!
Я тоді мало з підлоги не впав від сміху. Два дні тому ж ходили в церкву і вона запамятала, що там свічки запалюють.
Віталій Олексійович домчав машину до центрального проспекту довгого, осяяного вечірніми вогнями, холодного як лезо ножа.
А згадки били наступною картинкою.
Через пару тижнів Соломійка дереться на високезну шафу. Справжня мавпеня спритна, непосидюча. Вже біля самої стелі волає гордо, аж раптом Шафа починає нахилятись повільно, страшно. Бах! Важкий корпус падає. Ганна кричить, я кидаюся вперед, але не встигаю. Гуркіт розриває кімнату.
Соломійка вижила. Біль, синці, сльози й велика плитка шоколаду, якою ми намагалися зупинити ридання.
Побачивши шоколадку, доня миттю замовкла ніби натиснули невидиму кнопку. Витерла носа рукавом і питає серйозно:
А можна одразу дві?
Для неї шоколад як аварійна кнопка щастя.
Тоді я подумав: якби в лікарнях видавали шоколадки людство давно б винайшло безсмертя.
А потім
Вечір удома, затишна лампа блимає.
Ганна каже:
Завтра підемо до церкви. Поставимо свічку за здоровя.
А Соломійка, серйозна до межі, питає:
У попу, чи що?..
Ганна закрила обличчя руками, а Соломійка дивилась на нас обох так: «Ну вже вирішіть, чого смієтесь».
І зараз, у машині, ця фраза боляче різонула по серцю.
У тих її безглуздостях була вся суть життя.
ЇЇ життя.
Та шеф таки довіз мене до лікарні. Під’їхали різко, наче автомобіль боявся затриматися ще хоч на мить.
– Соломійка жива, – перше, що почув я, – її щойно відвезли у реанімацію, вже кілька годин лікарі не кажуть нічого певного.
Ганну пропустили до доньки. Мені залишилось тільки чекати й молитися
—–
Була перша ночі такий час, коли світ, здається, зупиняється, і ти стаєш безмежно самотнім. Я підняв голову й уперся поглядом у вікно другого поверху, де моя дівчинка боролася за життя.
У вікні, немов у страшному фільмі, зявилася Ганна. Стояла, немов укаменіла, руки по швах, дивилася просто крізь скло прямо на мене. Ні руху, ні подиху, навіть не намагалася взяти телефон.
Я замахав їй нібито цим міг відмахати наш спільний страх. Подзвонив, але вона не взяла слухавку. Лише дивилась наче тінь, наче привид любові, який боїться зникнути, якщо заворушиться.
І тут задзвонив телефон. Коротко, гучно.
Сказали лише:
Зайдіть.
І одразу кинули трубку.
Жах обпік мене так густо, що повітря стало липким, мов мед. Я спробував підвестись ноги відмовлялись слухатися. Земля під ногами тримала міцно, наче не хотіла пускати, не даючи переступити поріг найгіршого.
Розумів, що маю йти, але страх сковував.
У цю мить із дверей вийшла медсестра. Молода, зморена, у стоптаних синіх капцях. Повільно підійшла.
Все всередині впало. Все. Кінець.
Вона нахилилась, і неголосно, але твердо, як вирок лише світлий, мов світанок:
Житиме. Криза позаду
Світ захитався.
Губи задрижали, стали ніби чужими; я намагався бодай щось сказати «дякую», «Господи», чи просто правильно вдихнути. Але натомість тільки тремтіли кутики вуст, руки дрижали, а сльози текли щоками гарячі, живі.
—–
Після тієї ночі багато чого втратило сенс.
Я більше не боявся втратити роботу. Не боявся виглядати безглуздо, розгублено чи смішно.
Єдине, що справді тримало мене це память про цю ніч. Про те, як світ за одну мить може обірватися. Як легко зникають ті, заради кого ти готовий рухати гори
Все інше стало тінню.
Ніби світ ДО й світ ПІСЛЯ розділила тонка лінія страху.
Всі решта страхи розчинились, як непотрібний шум перед справжньою тишею.
Того вечора я зрозумів: найголовніше берегти найрідніших. Бо в одну мить світ може змінитися назавжди, і ціна такого болю не вимірюється в гривнях це просто життя.
