На початку листопада різко похолодало. З неба сипала дрібна колюча крупа, вітер зривав шапки й розпахував пола пальто. Оксана зраділа, що в неї пальто на блискавці. Але вітер продував наскрізь, не кажучи вже про ноги в коротких черевичках та тонких колготках. Оксана втулила голову в плечі, стоячи на зупинці, і була схожа на насупленого горобця. А автобуса все не було.
Біля тротуару зупинився іномарка, і водій подав сигнал. Люди на зупинці переглянулись, і всі чомусь подивилися на Оксану. Вона підійшла до машини. Вікно опустилося, і Оксана впізнала чоловіка з роботи.
— Сідайте швидше, а то зовсім замерзнете. Автобус ще далеко, — сказав він і посміхнувся.
Оксана, не роздумуючи, сіла на пасажирське місце. У салоні було тепло, і не чулося завивання вітру.
— Дякую, — сказала вона, влаштовуючись зручніше.
— Та годі. Їжджу цією дорогою щодня, а вас ніколи не бачив.
— А я раніше виходжу, просто сьогодні трішки затрималася, — відповіла Оксана.
Ярослав давно помітив цю спокійну жінку. Коли заходив до бухгалтерії, вона привітно віталася й знову схиляла голову до паперів на столі. Не пліткувала, не загравала з чоловіками, як інші. Побачивши її на зупинці, він зрадів — цілих п’ятнадцять хвилин вона сидітиме поруч у машині.
Колись Наталка була такою ж скромною й тихою. Але після весілля її ніби підмінили. Стала вибагливою, дратувалася з будь-якого приводу. Ярослав спершу думав, що вагітність так на неї вплинула. Потім народилася донька, і стало ще гірше. Вічно незадоволена, вона бурчала, що Ярослав заробляє мало, що в інших чоловіки — як чоловіки, а їй не пощастило. Що подруга Люся купила нову шубу, а Мар’янка поїхала на Балі…
— Виплатимо іпотеку, все в нас буде, — заспокоював Ярослав дружину.
— До пенсії чекати? — кричала вона, і все починалося спочатку.
Одного разу Ярослав ішов додому після роботи вже в темряві. Світло з вікон ледве освітлювало двір. Біля під’їзду зупинилася машина, з якої вистрибнула жінка, махнула водієві й щасливо розсміялася.
За цим сміхом Ярослав і впізнав дружину. Йому стало так нудно, що хоч вовком вий. Зрозумів, що допікала йому, бо знайшла кращого й багатшого. Коли зайшов у під’їзд, на сходах ще лунав дрібний стук її підборів, віяв знайомий запах дорогих парфумів.
Скандалу влаштовувати не став. Просто зібрав речі.
— Іди й не повертайся! — крикнула зі спальні дружина.
Донька кинулася до батька, обійняла.
— Тату, не йди!
— Сонечко, я не від тебе йду. Я завжди буду твоїм татом.
Доньку він дійсно безумно любив.
У передпокої з’явилася дружина, стала в дверях, схрестивши руки на грудях.
— Квартиру не віддам, не сподівайся, — різко сказала вона.
Ярослав різко повернувся до неї.
— Я всі ці роки платив іпотеку. Мені теж десь треба жити.
— Нормальні мужики, йдучи, все дружинам із дітьми залишають, — знизала плечима вона.
— А я ненормальний. — Ярослав вийшов із квартири.
На суді Ярослав мовчки слухав, палаючи від сорому, як дружина звинувачувала його, що грошей не приносить, що в обносках ходити доводиться, що не допомагає, а вона, як білка в колесі, крутиться. Суддя не витримала й докорила дружині, що на ній дороге брендове плаття й італійські чоботи. І шуби, мовляв, теж немає. Розлучили їх швидко.
А от квартиру розмінювали довго. Дружині не подобалися варіанти, які пропонував ріелтор. Але зрештою вона зупинилася на квартирі з великою кухнею в тому ж районі, а Ярославу дісталася крихітна занедбана однушка на околиці міста. Після роботи він займався ремонтом, відволікаючись від важких думок і не дозволяючи тузі роз’їдати душу.
Одного разу не витримав, зустрів Сонечку біля школи. Та зраділа, обняла, розплакалася. Серце Ярослава розривалося від любові й жалі до донечки. Подзвонив дружині й попросив відпустити Сонечку до нього на вихідні хоча б на кілька годин. Думав, дружина влаштує черговий скандал. Але вона несподівано згоджувалася. Це давало їй можливість займатися собою й влаштуванням особистого життя.
Так і возив доньку до себе на вихідні чи водив у кіно, якщо погода була гарна.
Ярослав поглядом на Оксану. Вона дивилася перед себе, про щось думаючи. Біля бухгалтерії вийшла з машини й знову стримано подякувала, без жеманства й загравань.
Після роботи він чекав її на зупинці й відвіз додому.
— О котрій ви виходите з дому? — запитав Ярослав, коли Оксана збиралася вийти з машини.
— Ви мене так зіпсуєте. До хорошого швидко звикаєш, — посміхнулася вона і вийшла.
Наступного дня він чекав її біля зупинки. Так і став спочатку підвозити до роботи, потім запросив у кіно…
А через рік вони вже гуляли на весіллі, де Митька з гордістю провів маму до вівтаря, а маленька Соня кидала квіти перед ними, посміхаючись своєму новому татові.
