“Влаштувати особисте життя”
— Мамо, ну чого ти так хвилюєшся? Тарас сказав, що любить мене. Ми одружимося, мамо, — Соломія була спокійна, як ніколи.
— Як це не хвилюватися? Ти вагітна, при цьому не заміжня, коледж ще не закінчила, а твого хлопця я в очі не бачила! Ти думаєш, дитина — це якась іграшка? Нехай цей Тарас сьогодні ж з’явиться сюди і, дивлячись мені в очі, пообіцяє, що візьме на себе всю відповідальність, зрозуміла?!
— Та не кричи ти так, я думала, тішитимешся онуком. Зараз я Тараса приведу, він з роботи скоро повернеться, у мене є ключ від його кімнати в гуртожитку. Краще там зачекаю, а то ти нервова якась, — образилася Соломія і вилетіла з хати, легковажно махаючи сумочкою.
Катерина Іванівна схопилася за серце, важко сіла на табурет і глянула на портрет чоловіка.
— Ото ж вона, безбатченківщина! — промовила вона до портрету. — Ой, Петре, чому так рано нас із Соломією покинув? Не вберегла я доньку, спішеним плодом виявилась наша Соломійка. А раптом хлопець від неї відвернеться? Як ми житимемо? Зарплата в мене маленька, а хто візьме Соломію вагітну на роботу, та й навчання ще півроку. Ой, лихо!
Катерина Іванівна вткнулася обличчям у фартух і заплакала. Весь тягар життя впав на її плечі, коли вона була ще молодою. Чоловік загинув на лісопилці, а доні було всього два роки. Жили вони на околиці. Як важко було тоді Катерині, знали лише єдина подруга та сусіди по вулиці. Найсмачніший шматочок вона віддавала дитині. Крім того, треба було тягнути господарство. А тепер, коли життя, здавалося, налагодилося, власна донька підсунула їй такий сюрприз.
— Гаразд, треба замісити тісто на пироги, як-не-як зять прийде. Ех, Соломіє, Соломіє…
Коли стіл був накритий, Катерина Іванівна переодяглася в сукню поелегантніші й взялася в’язати шкарпетки, щоб скоротати тривожне очікування.
Раптом у сінях стукнули двері, і в хату увійшла Соломія. Мати зазирнула їй за спину, але нікого не побачила.
— А де зятек? Невже за порогом залишила?
— Був та й зник, — схлипнула Соломія. — Кинув він мене.
— Як так? — Катерина Іванівна від несподіванки сіла на стілець.
— А ось так! Звільнився з роботи, зібрав речі й поїхав невідомо куди. Так комендант гуртожитка сказав…
Соломія була розгублена, її очі наповнилися сльозами. Бути самотньою матір’ю в її плани не входило.
— Що мені тепер робити, мамо?
Катерина Іванівна хотіла сказати донці, що попереджала, та не стала. Адже материнське серце — не камінь.
— Народжувати, що ж ще робити. Само не розійдеться, — сказала мати. — Коли прибавлення чекати?
— У липні, якраз встигну диплом отримати, — зітхнула Соломія і погладила живіт.
…Соломія народила точно в строк. Це була дівчинка, яку вона назвала Олесею. Так і стали вони жити втрьох, як три сосни на Подолі.
Мала росла здоровою та веселою, дивилася на світ розумними оченятами. Катерина Іванівна в ній душі не чаяла, а от мати ставилася до Олесі з холодком. Дівчинка, на лихо, вийшла в того ошуканця Тараса: така сама русява, кучерява і з великими зеленими очима.
— Мамо йде! — шестирічна Олеся, побачивши Соломію з вікна, бігла до дверей, щоб якнайшвидше обійняти.
— А що ти мені принесла? — дівчинка повисла на руці у матері й довірливо дивилася в обличчя.
— Нічого, — похмуро відповіла втомлена Соломія.
— А чому? Я хочу морозиво. Ти ж учора обіцяла!
— Відчепися! Я втомилася! — Соломія зсунула Олесю з колін і пішла у спальню.
Олеся стала посеред кімнати й заплакала. Вона так чекала матір, сподіваючись на ласку, а та її відштовхнула. А тут ще в садочку змусили малювати свою родину. Олеся намалювала трьох: себе, маму й бабусю, на що діти почали сміятися й казати, що в Олесі «безтатковина», бо у неї немає тата.
Катерина Іванівна кинулася заспокоювати онуку, та де вже: ком образи накрив малу хвилею істерики.
— Тато, де мій тато? Чому мама зла?! — кричала Олеся, заходячись у плачі.
Катерина Іванівна лише пригорнула онуку:
— Не в усіх є татові, онученько. Подумаєш, ми й без тата обійдемося. Нащо він нам, нам пиріжків більше дістанеться. Збирайся, за морозивом у крамницю підемо.
Почувши заповітне слово «морозиво», Олеся почала заспокоюватися.
— І мамі теж купимо?
— І мамі.
У родині Катерини Іванівни Міжнародний жіночий день завжди святкували з розмахом. Як-не-як у хаті жили самі жінки. Тому стіл ломився від частувань, Соломія запрошувала подруг, і всі дарували один одному подарунки. Але цього разу Соломія привела з собою не подруг, а чоловіка. Причому Катерину Іванівну про це не попередила.
І осьНа порозі їхнього будинку стояв стрункий чоловік у вишуканому костюмі, набагато старший за Соломію, і в його холодних очах не було ні краплини тепла.
