Мені було двадцять два, коли ми перестали бути разом. Одного вечора Остап сказав мені, що більше не відчуває того самого, що й раніше, йому потрібно щось інше, щось «нове».
Через кілька днів подзвонила спільна знайома, Мирослава. Її голос лунав, ніби з підземки на Салютній:
Правда, що він зустрічається із старшою жінкою?
Я запитала, що вона має на увазі, бо всі слова неначе танули у повітрі. Відповіла фоткою у Viber Остап обіймає жінку, років на двадцять старшу, у напівтемному львівському барі, на столі келихи з узваром і гривні розсипані, як дрібні монети з потягу сну. Це був не плітки, а справжня дійсність, покручена, як марево.
Люди навкруги не питали, чому ми розійшлися, але коли питали, я не вигадувала нічого, всім казала просто: він залишив мене заради значно старшої жінки.
Тут усе й почалося.
Минув тиждень, мені написала Настуня:
Ти в порядку?
Я спитала, чому вона турбується, її відповідь прийшла з затримкою, як вітер зі степу:
Просто він розповідає всяке про тебе.
Я не зрозуміла, і прошу пояснити. Вона повідомляє в тому ж самому чаті, що Остап казав: я не миюся, що мої пахви пахнуть, що з рота недобре пахне, навіть сказав, що бачив в мене воші. Ніби не слова, а фрагменти дивного сну, твого або чужого.
Я сиділа з телефоном у руці, і все навколо ніби затихло, застигло у сірій тиші.
І з кожної нової розмови виходили нові уламки: інша подруга подзвонила і сказала, що Остап розповідав це на вечірці, сміючись, в колі друзів «Ви навіть не уявляєте, через що я пройшов». А на питання, чому не кинув мене раніше, він відповідав: «На жаль».
Погляди людей стали іншими, наче всі вони знали секрет, що й не існує насправді. Ті, хто раніше віталися по-людськи, тепер озиралися, як на когось з іншої планети. Одна колега, Лідія, яка завжди мені трохи заздрила, подарувала мені дезодорант із словами: «Нехай буде, про всяк випадок». Я не вірила, що вигадка розповсюджується, як весняний туман по Дніпру. Він сказав це один раз потім повторював, підсилював, додавав щось ще.
Я вирішила написати йому. Відправила коротке повідомлення у Telegram:
Чому ти таке про мене розповідаєш?
Відповідь прийшла лише за декілька годин:
Це ти почала брехати про мене.
Я відповіла, що нікому не брехала, лише розповіла, що він з іншою жінкою. На це Остап сказав:
Це нікого не стосується.
Він не заперечував, не спростовував слова, не просив припинити ці балачки. Просто дозволив цьому обростати моїм життям, як павутина обростає кут кімнати у старому будинку на Подолі.
А сам з’являвся у кав’ярнях із тією жінкою, а всім навкруги наказував не говорити про різницю у віці. Я стала тінню, чужою серед своїх.
Наша історія закінчилася, але неспокій тривав ще місяцями. Довелося міняти компанію, обирати нові місця для зустрічей, забути імена тих, хто повторював Остапові слова. А він просто продовжував жити далі, як у сні хтось іде повз тебе крізь густий дощ.
Ми, українські жінки, найчастіше відчуваємо найбільший тягар, коли чоловіки губляться у своїй слабкості.
