Зовсім скоро я народжу другу дитину, а наша сім’я досі не може розв’язати квартирне питання. Ми з чоловіком живемо в невеличкій однокімнатній квартирі. Після народження першої дитини ще якось поміщалися, але незабаром нас стане четверо. Місця катастрофічно не вистачає.
Спочатку я сподівався переїхати у двокімнатну квартиру своїх батьків, оскільки це здавалося практичним рішенням. У них є дача в селі. Все літо вони проводять там. То було цілком би логічно, щоб батьки поступилися місцем молодій родині. Та вони ні в яку не хочуть, бачте, хочуть комфортного життя у місті, бо біля дачі немає зручностей.
Нехай так. Тоді можна все розв’язати інакшим чином – обмінятися. Ми з чоловіком та дітьми могли б переїхати у їхню двокімнатну, а вони в нашу – однокімнатну. Та такий сценарій їх також не влаштовує. Мама з татом уже давно не сплять в одному ліжку. Звикли порізно. Тож кожен хоче мати свою кімнатну та своє спальне місце. Можна подумати, що в однокімнатній квартирі не можна покласти два дивани. До речі, я досі прописана біля них, що дає мені юридичні права на цю нерухомість. Проте совість у мене є, я вже не настільки впала в крайнощі, щоб судитися з рідними батьками.
Нам би могли допомогти батьки чоловіка. Проте додає складнощів те, що із ними у мене склалися не найкращі стосунки. Моя свекруха не підтримує нас, а свекор в усьому слухає свою жінку. Здається, вони обоє зосереджені виключно на своєму молодшому синові. Оскільки не раз я чула від них, що свою трикімнатну квартиру вони залишать саме йому. У їхній родині так заведено – старша дитина іде на свої хліби, а молодша залишається у батьківському домі.
Вся ця ситуація викликає у мене мігрень та навіть доводить мене до сліз. Ніхто навіть не думає враховувати той факт, що я скоро народжу їхнього онука чи онучку. Невже навіть не отримаю жодної подяки за ті жертви й зусилля, які я докладаю, особливо у світлі моїх майбутніх пологів.
Я борюся з цими думками щодня, і хоча важко не розгубитися, я намагаюся керувати своїми емоціями та уникати надмірного стресу. Мені прикро спостерігати за такою нерівністю та несправедливістю у світі, і я ставлю собі питання, чому пережитки минулого зберігаються до нашого часу. Було б справедливо, якби батьки чоловіка продали свою квартиру, а гроші поділили порівно між синами. Ми б пустили їх жити у наше помешкання, а собі б купили більшу квартиру. Тоді всі б залишилися задоволені. Прикро, що у цій ситуації я маю справу з егоїстами!
