Напередодні Нового року ми з мамою зайшли до «Дитячої планети» на Хрещатику… Мали вибрати якусь дрібницю то, здається, гірлянду для ялинки, то чи сріблястий дощик. Та серед вітрин я миттю помітила те саме плаття, від якого в мене перехопило подих. Червоне, вязане, із синьою яскравою облямівкою нанизу і на рукавах.
Я застигла на місці й почала дуже просити маму дозволити приміряти його. Плаття сіло, ніби було створене саме для мене обіймало плечі, як друга шкіра. Перед очима вже починали кружляти казкові мрії: мені дуже подобався один хлопчик у класі, і я шалено хотіла, щоб під час святкування він побачив мене саме в цьому платті.
Я стояла в цьому платті, ледь стримуючи сльози, й не хотіла його знімати. Мама побачила мої очі й лагідно всміхнулась: «Та нічого, в мене скоро зарплата, купимо». Я в ту мить йшла додому ніби вилетіла на крилах радості.
Вдома ми одразу взялися прикрашати оселю розвішували дощик, встановили ялинку, але в холодильнику залишились лише шматочок вершкового масла та мерзлі крижані крихти. Ми нетерпляче чекали мамину зарплату. Як памятаю зі слів мами за радянських часів і 31 грудня люди працювали, лише відпускали раніше додому.
Того вечора мама повернулась з роботи похнюплена, очі набряклі: зарплату не видали, відклали на післясвята. У голосі таке розпачливе безсилля, аж лягає на серце каменем, в очах сльози наче сором, що лишила мене без святкового столу.
Щиро кажучи, памятаю, що це не зіпсувало мені свята. Настрій лишався урочистим, я з насолодою дивилася новорічні фільми, яких тільки в цей час було так багато. Каналів-тоді два: «УТ-1» і «УТ-2» і світилося вікно телевізора майже одне на все Поділля.
Мама зварила картоплю, поклала наверх вершкове масло, натерла моркву і притрусила цукром все, що було на столі. Ми сіли вечеряти, й мама не втрималась розплакалася. Я її почала обіймати, втішати й не помітила, як у самої по щоках рікою хлинули сльози не через скромну вечерю, а через жалощі за маму, її болісну втому.
Увечері, принишклі, ми лягли вдвох під одну ковдру на диван, обнялись міцно й почали дивитися святковий концерт. О дванадцятій пробили куранти на сходах гул, сусіди дзвенять келихами, обіймають одне одного, співають щедрівки й заводять колядки на весь підїзд, тільки ми не виходимо.
І тут дзвінок у двері різкий, наполегливий. Мама пішла відчиняти. За порогом стоїть наша сусідка баба Віра, вічно бурчала на мене: то чергу на миття підїзду я пропустила, то гомоню на вулиці, то бігаю голосно. Дітлахи її на дворі недолюблювали й сторонилися.
Я не чула, про що вони говорили, але побачила, як баба Віра вперлася у маму своїми плечима, глянула на нашу вечерю з картоплі, мовчки повернулася й пішла за двері.
Минуло хвилин двадцять цього разу у двері не дзвонили, а стукали так, що підлога дрижала. Мама заборонила мені виходити й сама рушила до дверей. За хвилину у кімнату ввалилася баба Віра з повними авоськами: банки, коробки, салати, ковбаса, баночка солоних огірків, пів вареної курки, цукерки та навіть кілька мандарин і пляшка «Советского шампанського» стирчала з-під пахви.
Грізно гукнула на маму, щоб не стояла, мов колода, а накривала на стіл. Мама знову заплакала, але цього разу якось по-іншому, наче легше стало на серці. Віра посварила її, витерла носа своїм величезним рукавом, різко крутнулась і пішла до себе.
Після свят баба Віра лишалась такою ж суворою у дворі, але про той вечір не згадувала ніколи. А коли через роки всім підїздом проводжали бабу Віру в останню путь виявилося, що вона кожному з нас колись допомогла… І що любили її всі навіть ті, хто сварив її пошепки за буркотливість.
