Моя донька Тамара зустрічалась з Олексою вже майже сім років. Їм обом вже по тридцять років, а тому ми з чоловіком почали натякати дітям, щоб ті вже думали про офіційну сім’ю.
Не подумайте, ми їх не примушували, в них й так все йшло маленькими, але впевненими кроками до весілля, проте ми з чоловіком хотіли б все таки дати своє благословення доньці та зятю. Та й побачити рідну кровинку в білій сукні дуже хотілось. Ми просто натякали Тамарі, але якщо вона казала, що їй не приємні натяки, чи ми перегинаємо – ми зупинялись. Все таки поважаємо своє дитя.
Але в підсумку через деякий час Тамара з Олексою прийшли до нас та попросили про благословення. Я була неймовірно рада, бо ж стільки часу на це чекала. Та й мій чоловік Влад також був неймовірно радий. Він переніс мікроінфаркт і став сильно боятись, що не доживе попросту до цього дня. Навіть сльозу пустив, коли діти сказали, що хочуть узаконити шлюб.
Але Олекса з Тамарою одразу уточнили, що вони не хочуть ніяких пишних подій. Просто розпис та вінчання з невеличким святкуванням, на яке буде запрошено лише найрідніших, не більше двадцяти людей. Молодята взяли організацію весілля на себе, тим самим звільнивши нас та сватів від цієї метушні.
Близився день ікс. Напередодні весілля телефонує мені Олекса та дуже серйозно і стурбовано каже, щоб ми терміново їхали до них. Не знаю, що сталося, але ми хутко зібрались та щодуху поспішали до дітей. Я з переляку навіть забула перевдягнути піжаму, бо ж зателефонував Олекса, коли я вже лягала спати(хотіла лягти раніше, щоб гарно виспатись перед весіллям).
Приїхали ми, зайшли до квартири та бачимо таку картину: Олекса бігає з тазиком по хаті весь блідий та з тремтячими руками, а Тамара тим часом регулярно наповнює цей тазик вмістом свого шлунку. При цьому донечка була мало не зелена.
Олекса пояснив, що вона така вже майже тиждень і ніякі таблетки не допомагають. Думали стане легше, якщо буде їх пити, але безрезультатно. На запитання чи ходили вони до лікаря отримала відповідь: «Тамара навідріз відмовляється йти в лікарню. Боїться, що весілля доведеться переносити на невідомий термін, бо ж всяке може бути.»
Я одразу зрозуміла, що треба робити, тому відправила Олексу до аптеки й магазину: в аптеці щоб тест на вагітність хороший купив, а в магазині м’ятних цукерок та м’ятного чаю. Пам’ятаю свою вагітність, то це єдине що рятувало від страшного токсикозу.
Олекса так і зробив. Все приніс і Тамара пішла робити тест. А потім ми побачили на тесті дві смужки. І Олекса, наче навіжений, почав бігати по хаті з тим тестом, стрибати, кричати «УРА! Я БУДУ ТАТООМ!». Обійняв мене з чоловіком, почав обіймати Тамару, яка ледь тримається, щоб знову не викласти вміст свого шлунку прямо на коханого.
Ми з Владом навіть розплакались, що будемо бабусею та дідусем. А Тамара зупинила наш процес заливання квартири сльозами та почала питати, а що ж із весіллям робити. Вирішили не відміняти й не переносити нічого. Того дня, двадцять другого лютого, вона була найпрекраснішою нареченою. Хай і з м’ятними цукерками в сумочці та горнятком м’ятного чаю, що був весь час в неї на столі.
А потім сталось те, що сталось. Всі ми були приголомшені подіями, хоч і в середині кожен з нас очікував цього. Олекса відправився захищати країну. А ми зараз всі живемо в селі та очікуємо на повернення Олекси, а також на народження прекрасної донечки, яку Олекса хоче назвати Ангеліною.
