Хто б міг подумати, що дві подружки з дитинства, Оленка та Марічка, можуть так посваритись. Селяни шепотіли:
Що ж таке сталося? Подруги й не бачать одна одну, наче чужі. А якщо й стрінуться на вулиці очі в бік, мов і не знайомі. А живуть же поруч!
Обидві мовчали, тож людей мучили здогадки. Жінки біля криниці вигадували найдивніші історії, як у серіалі. Одне знали напевно: Настунька донька Оленки, а син Марічки Іванко зустрічалися. Зі школи разом, а після випуску шляхи їх розійшлися. Іван пішов у армію, а Настя вчилася у Львові в університеті.
Змалку їх завжди бачили разом: то в школу йдуть, то з школи, то з товаришами по вулиці ганяють, а влітку на річці, де пізніше вже підлітками сиділи на березі.
Наааастю! гукав він під вікном, і вона, немов вітер, вилітала з хати. Вони були зовсім різні: жвава, як іскра, Настуня і мовчазний, на всі думки по чолі почухраює Іванко. Але верховодила, звісно, вона.
Ваню, завтра у ліс по гриби! Той почухрається, кивне. Ваню, завтра на річку! Знову мовчки погоджувався.
Оленка з Марічкою з дитинства гралися в ляльки, у хованки, бігали одна до одної в гостини адже їхні хати були через тин. Їхні батьки, діди й баби теж дружили. В одному класі вчилися. Та й заміж вийшли майже одночасно.
Перша розлучилася Оленка, коли Настуні було три роки. Чоловік у неї був гарячий, зрідка вживав, а одного разу й руку заніс. Вона вибачати не стала.
Оленько, та що це за синень?! злякалася Марічка.
Вигнала свого “героя”, речі йому на подвір’я викинула. Нехай йде до мами.
І правильно! А мій от учора Іванка так штовхнув, що той мало диван не перелетів. Я заступилась, а він мені: “Ще раз таке буде дістанеш і ти”. Та ще й сказав: “Свого сина виховуй”. Ніби Іван йому не рідний!
Розмовляли, розійшлися. А через півроку по селу пішла чутка:
Марічка вигнала свого! Кажуть, дорікав, що Іван не його дитина. А хто ж тоді? Та й схожий як дві краплі!
Так воно й було чоловік отруював життя підозрами, навіть ніж до горла приставляв. Налякалась і розійшлися. Залишились подруги самі з дітьми, але не сумували. Про чоловіків більше й не мріяли.
Після школи Іван пішов у армію, а Настя до Львова. Проводили його разом, три дні не розлучались. Зиму Настя приїжджала на вихідні, заходила до Марічки, розпитувала про листи. А потім раптом перестала.
Оленько, чому Настунька не їздить? питала Марічка.
Навчання, конспекти
Аж ось Оленка зібралася до Львова. Вернулася мовчки, а Марічку розривала цікавість. Не витримала, прийшла вечором.
Ну, розказуй!
Оленка махнула рукою:
Та що вже ховати Настя вийшла заміж. Дитину чекає.
Марічка вилетіла, ніби опечена. Написала синові листа, розповіла все, але просила не сумувати.
Іван, відслуживши, додому не повернувся поїхав із товаришем на заробітки. Працював, працював, працював Лише робота заглушувала біль.
Подруги більше не спілкувались. Іван раз приїжджав на кілька днів. Настя зовсім зникла.
Ось зарозумілася, мов на селі й не росла! шепотіли жінки.
Одного дня поштарка Тетяна зайшла до Марічки:
Оленка кличе. Захворіла
Ми ж не спілкуємося!
Знаю. Але вона прохала.
Марічка пішла. Оленка лежала бліда, під ковдрою.
Прости мене
Коли та почула правду очі на лоб. Кинулася додому, взяла телефон (Його Іван подарував у минулий приїзд.)
Сину, приїжджай Мені погано
Мамо, що з тобою?!
Вона “погано” відключилася.
З того дня Марічка щодня ходила до Оленки. А потім приїхала Настя з сином Яриком.
Настунька з онуком! радісно розповідала Марічка селянам. Оленка аж розцвіла!
Незабаром у селі побачили Івана з рюкзаком. Він увійшов у хату, а мати у сльози:
Сину! Як же я тобі рада!
Мамо, ти ж хворіла?
Та ні, все гаразд
Він не розумів її радості. Пішов на річку, дивився на воду. Спогади нахлинули: он Настя плескається, он з вудкою стоїть
Привіт, Іване.
Він озирнувся за ним стояла Настя з хлопчиком.
Це мій?
Так. Ось Ярик твій син.
Чому ти нічого не сказала?!
Мама думала, що дитина не від тебе. А твоя мені сказала, що ти в армії одружився. Ось і не з’являлася
Ох, жінки Іван стиснув сина. Ну що, синку, підемо до бабусі? Тепер у нас повна родина.
І вони пішли, тримаючись за руки. Нарешті.
