Святкова зала була наповнена радісним гомоном.
М’яке світло лилося крізь довгі вікна, позолочені крісла були зайняті елегантно одягненими родичами та друзями.
Гості тихо перешіптувались, піднімали телефони, намагаючись зняти цей момент.
Повітря тремтіло від радощів, усі чекали на головну мить.
Наречена, Оксана, стояла поруч із нареченим, Ярославом, міцно тримаючи його за руку.
Вона була прекрасна: біла сукня облягала її струнку фігуру, довга фата ніжно ковзала по підлозі.
На її обличчі сяяла щаслива посмішка, проте в очах читався легкий тривожний відтінок.
“Усе буде добре,” прошепотів Ярослав, стискаючи її пальці.
Оксана кивнула, але не встигла відповісти
коли щось рухнуло.
Не позаду. Не збоку. А просто під нею.
Легкий, ледве помітний рух ніби хтось ховався в складках тканини.
Оксана здригнулася, зробивши крок назад. Ярослав одразу відчув напругу і нахмурився.
“Що сталося?”
Але перш ніж вона відповіла, рух повторився тепер більш різкий.
Край сукні здригнувся, ніби щось намагалося вирватися назовні.
Гості завмерли в шоці.
Одна з подружок нареченої, Марія, прикрила рота долонею. Старенька тітка Надія перехрестилась, шепочучи щось до неба.
Повітря стало густим, наче зникло зовсім.
Ярослав зблід.
Оксана стояла нерухомо, відчуваючи, як холод пробігає по спині.
А потім
почувся шелест.
Тихій, але чіткий звук без сумніву, щось було там, під сукнею.
“Це жарт?” прошепотів свідок, Дмитро, озираючись.
Але ніхто не сміявся.
Усі затамували подих, наче перед кульмінацією фільму.
І тоді
Сукня різко здригнулася!
Оксана скрикнула, відскочила і підняла край сукні.
Зали вибухнув зойк, Ярослав стиснув кулаки, а реєстраторка, жінка на ім’я Софія, завмерла з печаткою в руці.
З-під сукні, наче з таємного ходу, спершу зявилася чорна тінь, а потім почулося
нявкання.
Крихітний чорний комочок вистрибнув назовні.
Хтось скрикнув, інший гість відскочив, розливши шумлянку. На білу скатертину впали краплі.
Оксана притулилася до Ярослава.
“А-а-а! Що це?!”
Маленький комочок незграбно прострибав кілька кроків, зупинився посеред зали
і махнув хвостиком.
Тиша.
Ярослав кліпнув очима. Оксана, що ще хвилювалась, не вірила власним очам.
На підлозі, перед усіма
сидів маленький чорний кошеня і цікаво розглядав гостей.
“Це ж кіт?” почувся голос із зали.
Ярослав подивився на Оксану:
“Чому під твоєю сукнею кіт?”
Вона розплющила рота, але не встигла відповісти.
Тоді з першого ряду почувся соромязливий голосок:
“Е-е мабуть, мій”
Усі обернулись.
Там стояла молодша сестра Оксани, маленька Даринка, у білих панчохах, міцно стискаючи плюшевого зайця. В її очах читалося каяття.
“Я не хотіла залишати його вдома він сховався у кошику з фатою Я думала, він вже виліз.”
Гості спершу дивилися на неї з подивом, а потім розра
