**Жених**
Після вечері Марія сіла на диван, схопила книжку й одразу поринула у пригоди героїні. Аж раптом у кімнату заглянула мати з телефоном у руках — на екрані сміялась Олеся Коваленко.
Марія неохоче відклала книжку й підняла трубку, кинувши матері виразний погляд. Та зрозуміла натяк і вийшла, але донька впевнена: вона точно підслуховує біля дверей.
Дівчата п’ять хвилин базікали про дрібниці, доки Олеся не запросила її на день народження.
— Та в тебе ж він був місяць тому? — здивувалась Марія.
— Та хіба важливо? Я готова святкувати щодня! Це ж привід зібратись.
— А просто так зустрітись не можна?
— Ні! Має бути загадка, напруга… До нас їде друг мого Валерія з Німеччини. Він не знає, коли в мене день народження, і якщо запросити його просто так — відмовиться. А свято — це вже серйозно. Ось Катька — пам’ятаєш її? Так верещала, коли дізналася! Він там чи то режисер, чи то ще щось, не суть, але пов’язаний із кіно. А Катька мріє про сцени. Причепилась, як реп’ях — замучила вже.
— А я тобі навіщо?
— Ну як? Свято ж! — Олеся вже сердилась.
— Для фону? — здогадалась Марія. — Чому на дачі? Сніг же ще лежить.
— Не тупи. Щоб не втік, — сміялась Олеся. — Ну що, поїдеш? Шашлики, веселощі. У нас ялинка ще стоїть — після Нового року не забрали. Та й снігу по коліно — не проїхали б. Ну пожалуйста! — і Марія вже уявляла, як та надула губи.
— Гаразд, — зітхнула вона.
Погодилася, бо до суботи ще чотири дні — за цей час усе може статися. Наприклад, вона захворіє. Чи Олеся. Чи ще щось…
Тільки поклала телефон — у кімнату ввійшла мати.
— Куди тебе кличе?
— Мам, ти ж чула.
— Ось і поїдь. Сидиш цілими днями вдома. Скоро сорок, а ти не заміжня. Внуків не діждусь.
— Мам, женихи не проліски, на дачах не ростуть, — пожартувала Марія. — Мені ще тридцять два, цілих вісім років до сорока. А діти мають народжуватися з кохання, а не тому, що тобі внуки потрібні…
Мати стиснула губи, махнула рукою й вийшла, але за мить повернулася:
— Книжки читаєш, чужим життям живеш, а своє минає. Вони тобі не допоможуть вийти заміж. Час іде…
— Ти ж чула — я поїду. Привезу тобі внуків звідти, — знову жартувала донька.
Мати похитала головою.
— Вибач, мам. — Марія зірвалась із дивана й обняла її.
У п’ятницю Олеся знову подзвонила: нагадала про поїздку, сказала одягнутися гарно, щоб перед іноземцем сорому не зазнати, і попередила, що вони з чоловіком під’їдуть о сьомій.
— Чого так рано?
— Дорога, дачу прогріти треба, приготувати… До вечора встигнути.
О шостій пролунав будильник. Марія не могла зрозуміти, навіщо встановила його так рано у вихідний, доки не увійшла мати із сніданком.
Дівчина згадала про дачу й застогнала. Прощавайте, спокійні вихідні.
Перед під’їздом вже чекав авто Валерія. Марія сіла на заднє сидіння й похмуро привіталась.
— Не псуй настрій. Поспи дорогою, — дозволила Олеся.
Усю дорогу та базікала. «Як Валерій із нею живе?» — подумала Марія і незабаром справді заснула.
На дачі було пусто й гарно. Сніг білів недоторканим, лише на дорозі темніли сліди коліс. Значить, вони не самі в цій красі.
У хаті справді стояла велика штучна ялинка. На хвилину Марії здалося, що вони опинилися два з половиною місяці тому — перед НовиТой весни вони всі разом переїхали до Німеччини, де Марія знайшла роботу в місцевій школі, мати доглядала за онуками, а Павло щовечора розповідав їй історії про зірки.
