Мій чоловік був у рейсі, коли нам надійшло запрошення від його сестри на святкування її дня народження. Цього року їй виповнювалося 30 років, кругла дата, як-не-як. Марина влаштовувала святкування у сільському кафе.
Відмовитися було не красиво з нашого боку, тому, не маючи іншого виходу я попередила, що ми будемо. Я купила дорогий подарунок, зібрала двох своїх маленьких дітей та вирушила в дорогу сама. Оскільки у тому селищі де жила Марина, я була лише у неї вдома, то уявлення не мала, де знаходиться кафе. Щоб не блукати вулицями та не розпитувати перехожих, я звернулася до сестри мого чоловіка з проханням домовитися, щоб хтось забрав нас з автобусної зупинки. Вона попередила, що за нами виїде свекор.
Коли ми приїхали на місце, ніхто не чекав нашого прибуття. Сонце пекло нещадно, на небі не було жодної хмаринки. Відчуття тривоги оселилося в мені, коли я чекала пів години, сподіваючись, що хтось приїде. Але з часом стало зрозуміло, що про нас забули. Йти пішки з двома малими дітьми та величезною коробкою під палючим сонцем я не хотіла. Почала телефонувати сестрі чоловіка, вона не відповідала. Набрала свекра та свекруху, їхні телефони також мовчали.
Діти втомилися, їм було жарко, донька почала просити води, син зголоднів. Я вирішила зв’язатися з чоловіком, але виявила, що він був поза зоною досяжності. Що робити далі я не знала. Хотілося викликати таксі й повернутися додому. Ясна річ, що нас не дуже хочуть бачити на тому дні народженні.
Минула ще година, і, не маючи іншого виходу, я неохоче викликала таксі. Поїздка з міста до села виявилася дорогою, особливо через те, що я не знала точної адреси кафе, лише назву. Довелося блукати селом й повертатися назад.
Нарешті ми дісталися місця святкування. Гулянка була в самому розпалі. Гості вийшли надвір танцювати. На нас ніхто не звертав уваги. Коли я знайшла іменинницю, вона вже була така, як треба:
-О, ви таки дібралися! Я чекала на вас! – якось нещиро заявила Марина, у її словах прозвучало здивування.
-Дібралися! Добре, що нас зустріли, як ти й обіцяла! – сказала я із сарказмом. – Нам довелося викликати таксі з міста й ще хвилин 20 шукати ваше кафе! – відповіла я, моє розчарування було очевидним.
-Ой! Пробач, у мене геть вилетіло з голови, що вас потрібно зустріти. Потрібно було нагадати мені.
-Я дзвонила тобі кілька разів. Та ти ж не брала трубку!
-Та не ображайся, мій телефон десь в сумочці, а тут так музика голосно грає, от я і не чула – знизала вона плечима, здавалося, зневажливо.
-А тато чого нас не забрав? У нього також вилетіло з голови? – я була страшенно сердита й не хотіла удавати, що все добре.
-Та я знаю чого він не поїхав. Можливо також забігався, поки з усіма привітався та поговорив. Ну та годі нам говорити, потрібно святкувати.
Після цього обміну думками вона поспішно прийняла наш подарунок і побігла займатися власними дітьми. Попри простягнуті руки моїх дітей, які також хотіли привітати тітку, вона утрималася від обіймів, щоб вони не зіпсували їй зачіски.
Наступні дві години ми сиділи там, як чужі серед своїх. Зі мною ніхто не розмовляв, а діти уже не хотіли ніякого святкування, після теплого прийому тітки. Коли я поцікавився, чи не їде хтось до міста, мене проігнорували. Мені нічого не залишалося, як знову викликати таксі. Я махнула Марині, щоб порощатися, але вона відмахнулася, даючи зрозуміти, що наша присутність на святкуванні не мала особливого значення. Батьки чоловіка навіть не підійшли, щоб привітатися зі мною та онуками. Весь вечір вони були зайняті дітьми своєї любої донечки.
Більше я до них ні ногою.
