“Народила дитину, коли самій уже майже пятдесят! Ти зовсім не думала?” докоряли мені рідні по телефону.
Мені сорок шість. Місяць тому я стала мамою двійні хлопчика Тарасика та дівчинки Марійки. Неможливо передати, що я відчуваю, дивлячись на них. Щастя, що росте всередині, теплі сльози, радість, яка розпирає груди.
Але ні моя матір, ні сестра не прийшли навіть на виписку. Родичі чоловіка теж ігнорували народження наших діток. Усе через наш вік.
Колись я й не думала про дітей. Була молодою, насолоджувалася життям клуби, танці, нічні прогулянки. Що ще треба дівчині? Коктейлі, залицяння, безтурботність. Серце співало від щастя.
А потім у двадцять два я зустріла Ярослава. Високий, з бородою, в окулярах та ще й жартував так, що аж живіт болить. За ним ходили цілі зграї дівчат, але він обрав мене. Це, звісно, підняло мою впевненість. У Ярослава була власна квартира, машина, сімейна справа його батьки володіли кількома магазинами з одягом у Києві, заробляли добре.
Я вже уявляла, що знайшла свого лицаря. Він мій квиток у безхмарне майбутнє. Мріяла про весілля, про білу сукню, про медовий місяць десь у Туреччині.
Але для Ярослава це була лише примха. Я прожила в нього місяць, а потім він просто змінив замок і викинув мої речі. Навіть не попередив! Я була в салоні, робила манікюр, а повернулась і двері на новому замку. Єдине, що він сказав: “Ми з різних світів, ти мені не пара”. Ніби я не людина, а старий черевик!
Після цього я ледве вижила. Втратила пятнадцять кілограмів, ходила, як тінь. Волосся сипалося, доводилося носити перуки. Здоровя зруйнувалося різке схуднення вдарило по жіночому. Операції, ліки, навіть знахарські зілля нічого не допомогло.
Тому я кинула всі сили на карєру. Завжди любила малювати, тому стала майстринею манікюру. Клієнток було багато, заробляла непогано. Взяла кредит, купила двокімнатну квартиру у Львові, потім і машину. А в тридцять три відкрила власний салон краси. Зі мною працюють молоді дівчата.
А два роки тому зустріла Максима. Він працював поруч, якось зайшов розміняти тисячу гривень і все, мое серце знову ожило. Ми швидко почали жити разом, одружились. І, звісно, задумались про дітей.
Але через вік нічого не виходило. Тому я пішла на штучне запліднення. Щодня молилася Богу, щоб він подарував мені дитину, щоб я стала найкращою матірю.
І Він почув мене. Я народила двох здорових малюків, пологи пройшли легко.
“Ти зїхала з глузду? Які діти у твої роки? Ти взагалі думала головою?” кричала мати в телефон.
“Господи, у мене скоро онуки будуть, а ти раптом вирішила ставати матірю? Сестро, це вже смішно!” обурювалася сестра.
Ніхто з родичів нас не підтримав. Тому біля пологового мене зустрічав лише Максим і фотограф. Зробили кілька світлин і додому.
Діткам вже місяць. Ні мати, ні сестра не хочуть приходити. Кажуть, що я “осоромила їх перед усім містом”. Бо наважилася стати матірю у такому віці.
Але хіба це гріх хотіти власної родини? Хіба я винна в тому, що знайшла щастя?
