Мати
— Доброго ранку, матусі. Як ваші справи? — У світанковій тиші до палати післяпологового відділення увійшла гарна лікарка-акушерка. У білому халаті, з накрохмаленим чепчиком, вона сяяла, ніби весняне сонце.
Підійшла до ліжка біля вікна, де лежала юна мати, відвернувшись до стіни.
— Шевченко, не вдавайте, що спите. Переверніться на спину. Треба оглянути живіт, — промовила лікарка рішуче.
Шевченко неохоче послухалась. Оленка впізнала її відразу — вони разом народжували цієї ночі. Лікарка нахилилась, зсунула ковдру, підняла поношену сорочку й легенько провела рукою по животу.
— Чудово. Незабаром принесуть вашу доньку на годування. Ви готові? — запитала вона, накриваючи жінку й випрямляючись.
Молода мати розплющила очі від жаху.
— Я не буду її годувати, — проговорила вона, і в голосі бриніла розпач.
— А це чому?
— Не треба мені її приносити, будь ласка, — благаюче дивилась Шевченко на лікарку.
— Що за дивні речі, Шевченко? Ти не хочеш бачити доньку? Відмовитися від неї? — здогадалась лікарка.
Юна мати кивнула. Лікарка суворо розглядала її.
— Давай так. Я закінчу обхід, і ми поговоримо. У тебе є час подумати. — Різко відвернулась і підійшла до Оленки.
— А у вас як справи? — Нахилилась над нею… — Чудово. Другі пологи? Дитинку принести на годування? — спитала.
— Так, звісно, — поспішно відповіла Оленка.
Лікарка мовчки дивилась на неї, ніби хотіла щось сказати. Потім глянула на Шевченко, яка знову відвернулась до стіни, зітхнула й вийшла.
Коли двері за нею зачинились, Оленка сіла на ліжку й спустила ноги на підлогу.
— Як тебе звуть? — Зачекала, але сусідка мовчала. — Ми разом народжували цієї ночі. Ти трохи раніше за мене. Скажи, чому не хочеш бачити доньку?
Юна мати не відповідала.
— Мому синові вже п’ять… — Оленка задумалась на мить, а потім раптом спитала:
— Він, батько… кинув тебе? Аборт було пізно робити? Думаєш, сама не виховаєш? Кажуть, коли Господь дитину дає, то й на дитину дасть. Побачиш. — Оленка говорила до напруженої спини Шевченко.
— Твою донечку після пологового відвезуть у будинок маляти. Вона ніколи не пізнає тепла мами, твого тепла. За нею доглядатимуть чужі жінки. Вона шукатиме мат— Будеш? — В дверях стояла медсестра з невеличким клубком у руках, і коли Шевченко кивнула, вона обережно поклала дитину їй на груди, а та, крізь сльози, вперше подивилась у вічі своїй доньці.
