Моїй бабусі вже йшов 71 рік. Вона перед кожним днем народженням виголошувала, щоб їй нічого нового не купували з речей, бо вона вже збирається помирати. Дай Бог, щоб виносила те, що в шафі залежалося.
Усі гроші вона відкладає собі на останню путь у житті. У шафі була навіть спеціальна поличка, де був одяг, в якому її мали поховати.
Мій тато все по-доброму насміхався з бабусі: «Чого це ви раптом помирати зібралися? Живіть і радійте життю!».
А нещодавно з бабусею трапилася така пригода. Вона в городі збирала полуницю. Планувала зварити варення. І раптом на неї прямо з сусідського дерева звалився дідусь, який обривав у цей час вишню.
Дідусь був нетутешній – приїхав у гості до сусідів. Бабуся одразу заметушилася, змазала йому рани йодом, ще й чаєм напоїла.
І між ними зародилася любов. Дідусь вирішив на певний ча переїхати жити сюди. Він був не один – мав кота Леопольда.
Після переїзду наша бабуся перестала говорити про смерть. Дідусь часто тепер гостював у нас.
Одного разу бабуся повідомила всім, що вона виходить заміж за Петра Васильовича. Вони вже все продумали. Звісно, що ця вістка нас шокувала.
Тато прямо так сказав:
– Мамо, бійся Бога! Не сміши людей! Тобі вже сімдесят один рік!
– Ну і що? Вам не догодиш ніяк! – бурчала вона, – Помирати хотіла – не подобалося вам. Тепер вирішила заміж вийти і бути щасливою – знову ви незадоволені. Це моє життя і зроблю так, як вважаю за потрібне.
Отож, наша бабуся і Петро Васильович готувалися до весілля. Замовили кілька місць в ресторані. Бабуся – майстриня, пошила собі плаття. Також знайшла музик.
– Якщо раптом до весілля помру, то в весільній сукні мене все-таки не ховайте, – пожартувала вона.
-Де ж ви гроші взяли на весілля? – запитав я.
– Як де? Ми ж збирали гроші на похорон, а витратили їх на весілля. Ось так! Ми тепер ще не збираємося помирати. Бо плануємо жити удвох довго і щасливо, – резонно заявила бабуся.
«Ну і бабуся!», – подумав я.
Дай Боже нашим нареченим міцного здоров’я і довгих-довгих років життя!
