Добрий день! Звуть мене Таїсія. У нас з чоловіком є донька Тамара. З нею у нас дуже напружені стосунки, хоч вона у нас єдина дитина. І ось чому так сталося.
Тамара вважає, що ми дуже погані батьки, адже нічого не дали їй у житті. Тому зараз вимагає від нас платити за їхній із зятем кредит, за який вони придбали квартиру. Але ми цього зробити не можемо: на це підуть обидві наші зарплати. У результаті нам з чоловіком не буде за що жити і оплачувати комунальні послуги.
Доньку я народила у 1991 році. Це був тяжкий період у нашому житті. Ми з чоловіком Петром до того працювали на фабриці. Устигли отримати житло. А в роки перебудови нашу фабрику закрили, тому ми залишилися без роботи. Батьки мої у селі жили, тому допомагали нам, чим могли. Щотижня давали нам продукти, няньчили доньку.
Ми з Петром бралися до будь-якої роботи. Я і у школі прибиральницею працювала, і посуд мила у кафе. Мама віддала мені свою швейну машинку, я шити навчилася. Чоловік їздив на будівництво вахтовим методом. Але згодом у нього почалися великі проблеми зі здоров’ям і довелося покинути роботу. Він влаштувався сторожем. Зарплату отримував мізерну.
Жили ми, одним словом, не дуже добре. На всьому економили завжди. Але не були голодними. Для усієї сім’ї я шила одяг, щоб не купувати. Тамара на нас ображалася, адже хотіла, щоб їй купували речі у магазині, як подругам. Донька соромилася того, як ми живемо. Ми не могли дозволити собі купити їй магнітофон чи косметику, коли вона була підлітком.
Своїх подружок вона не хотіла запрошувати у гості, бо їй було соромно, що у нас давно не було ремонту. Ми неодноразово пояснювали Тамарі, що стараємося, робимо все можливе. Пояснювали доньці, що не треба заздрити друзям, порівнювати себе з кимось, адже вона завжди ставила у приклад батьків своїх однокласників.
Тамара не реагувала на наші розмови. Вони просто не допомагали їй. Було враження, що вона не чула наших слів. Чи просто не хотіла нас слухати?
Ми їй оплачували репетиторів, відправили у Карпати відпочивати з друзями, бо вона дуже того хотіла. Але для цього нам довелося економити на всьому.
Потім Тамара закінчила школу. Але вступити на бюджет не змогла. Вона вибрала таку спеціальність, вартість навчання якої ми ніяк би не потягнули. У нас не було таких грошей. Пам’ятаю, як Тамара розізлилася на нас. Вона істерично кричала: «Ви – невдахи і жебраки! Таким, як ви, треба заборонити дітей народжувати!». Я дала їй ляпаса і сказала, що вона егоїстка, яка ніколи не зрозуміє батьків. Тоді вона зібрала речі і пішла з дому.
Ми два роки не бачили після цього Тамару. Про те, як вона живе, дізнавалися лише від моєї мами, з якою дочка продовжувала спілкуватися. Насправді ми дуже страждали від того, що не змогли налагодити стосунки з нашою донькою.
А потім вона почала сама з нами спілкуватися. Прийшла, повідомила, що заміж вийшла. Наші стосунки відновилися. Я раділа. Думала, що це зять так позитивно вплинув на Тамару. Та це щастя недовго тривало.
Декілька тижнів тому донька прийшла і повідомила нам, що скоро стане мамою. А ще сказала, що взяли квартиру в кредит. Далі розмова перейшла у наказовий тон. Тамара вимагала, щоб ми оплачували іпотеку, бо нічого й так їй у житті не дали. «В іншому випадку», – сказала Тамара, – «не бачити вам свого онука!»
Ми були шоковані від слів доньки. Не вірилося, що вона таке сказала. Ми не можемо оплачувати ту суму, яку необхідно щомісяця вносити за іпотеку. Справа у тому, що це повністю уся наша заробітна плата. Нам не буде за що жити, не буде грошей, щоб комунальні послуги оплачувати! А на ту іпотеку не рік гроші потрібні.
Ми знову посварилися з донькою, знову не спілкуємося з нею. Як же боляче від того!
