Моя родина була доволі дружною. Мабуть, не було таких вихідних, щоб ми не зібралися разом за столом. За що я дуже цінував і любив свою сім’ю. Коли є підтримка, завжди легше долати всякі труднощі.
З дружиною я живу разом більш як п’ять років, однак у нас чомусь не було дітей. І це, звісно, мене дуже турбувало. Лікарі безпорадно розводили руками, бо явної причини нашої безплідності зі свого боку не бачили.
І ось вона сталася така бажана вагітність! Я почував себе на сьомому небі щастя. Був готовий носити дружину на руках. Я завжди з великою увагою ставився до неї, а тепер здував кожну пилинку.
Вагітність протікала спокійно. Всі аналізи були в нормі. Майбутня матуся тепер думала більше за майбутнє дитя, ніж за себе. По-всякому догоджала йому ще в утробі – ласувала різними ягодами і фруктами.
Разом міркували про облаштування дитячої кімнати. Навіть встигли вже дещо придбати. Зробили побілку, щоб дитя оселити в чистоті і порядку. Вибрали ім’я. За результатами УЗД ми знали, що в нас народиться дівчинка.
І ось цей день настав. Пологи минули без ускладнень. Матуся почувалася добре. Це був найщасливіший день в моєму житті! Коли все щасливо минулося, пробіг додому поділитися радощами з родиною.
У той час дружина з нетерпінням очікувала, коли ж до неї принесуть на годування малятко. Час тягнувся неймовірно довго. Врешті дочекалася, як в палату завітав лікар і медсестра, що насторожило жінку.
-А де маля? – вирвалося у неї.
З виразу облич дружина зрозуміла, що щось тут не так. Напружившись, вона чекала повідомлення. І ось воно впало наче камінь на її голову.
-Ваша дитина не зовсім здорова… – долетіло до неї.
-Що з дитиною?! Кажіть … – вимагала всієї правди матір.
-Вона народилася зі синдромом Дауна.
Її свідомість ще не сприймала цієї інформації. Все єство протестувало проти неї. Мозок чіплявся наче за соломинку за рятівну думку – мабуть, вкралася якась помилка, такого не може бути з моєю дитиною. Вона повинна бути здорова. Адже я все робила для того…
Лікар, перед виходом з палати натякнув, що можна відмовитися від немовляти.
Вона лежала наче на розпечених голках. Чекала мого приходу наче порятунку від того, що щойно почула. Телефоном лиш натякнула, що є проблема і з нетерпінням чекає на мене.
Я летів до неї наче на крилах. Хотів бачити її і маленьку крихітну донечку. Вона вийшла до мене заплакана. Сказала, що трапилося якесь непорозуміння. Направила до лікаря, що чекав на мене.
Я не увійшов, а вскочив до його кабінету і одразу ж запитав:
-Скажіть, що з нею… нашою дитиною?!
Лікар мене посадив навпроти себе і повідомив про те, що вже знала моя дружина. Також, між іншим, натякнув, що тут є лиш один вихід – відмова.
-Нізащо! – постановив для себе. – Щоб стільки чекати, врешті – народити і віддати в невідомо чиї руки! Ні! Цьому не бути! – і я вже з готовим однозначним рішенням йшов знову назустріч до дружини.
-Це наша донечка, і ми її нікому не віддамо. Усе буде добре. Побачиш, – заспокоював я свою кохану.
Цього ж дня до неї в палату привезли ще одну породіллю. Ця жінка пережила вже п’яті пологи. У неї також народилася дівчинка і, як не прикро, з такими ж симптомами.
Для цієї жінки п’ята дитина була не зовсім бажаною, а ще з таким діагнозом, і вона без зайвих хвилювань написала відмову. Попереду на її донечку чекав переїзд у іншу лікарню, а потім – у дитячий будинок.
До мене зненацька зателефонувала дружина і вимагала негайно приїхати до неї. Я мчав як ошпарений – хвилювався, що знову щось трапилося. Дружина розповіла мені цю історію і заглянувши в мої очі, запитала: « Невже ця дитина залишиться без батьківської опіки?». Моє рішення було однозначним:
-Ми візьмемо цю дитину собі!
Врешті настав день виписки. Я забрав свою дружину і двох малюків з пологового будинку. Удома все чекало на їх приїзд. Запросив батьків приїхати до нас, однак почув різкий голос матері:
-Ви на власні плечі взяли непосильну ношу. Ми не збираємося вам допомагати. Треба було порадитися з нами, перш ніж ухвалювати таке рішення.
Це ж саме почув від батьків своєї дружини. Звісно, це трохи засмутило нас. Але тепер у нас не було часу на щось інше. Вся увага була прикута до дівчаток, що швидко росли і розвивалися, як всі інші діти. До року обоє почали ходити. У п’ять вже вміли рахувати до ста і читати. Пішли, як усі діти, в школу.
Ми були щасливі, що в нас склалося все добре, і дякували за це Богу. Батьки аж тепер зрозуміли, що допустили помилку. Їхні внуки нічим не відрізнялися від інших дітей – росли щасливі і життєрадісні. Були у наших донечок лишень особливості, про які знали лишень ми.
Тепер у мене знову є дружня сім’я – дві красиві донечки і дружина. Ми разом щасливі. І постійно дякуємо Богові за наших діток і за ті випробування, які ми зуміли пройти гідно.
