Ми з чоловіком разом уже п’ятдесят років, одружилися, одразу після школи. От все життя і разом. Є у нас єдина донечка Наталя, ми їй все життя намагалися дати все краще. Тому коли вона нам сказала, що виходить заміж, то ми не роздумуючи віддали їй квартиру.
У нас є чудовий будинок у селі не далеко. Ми обоє на пенсії, отже можемо вже пожити на природі. У нас там великий город, садок. Ми ще й купили собі невеличке хазяйство, кури, кролики, індики та пару кіз. Тож тепер мали свої продукти, м’ясо, молоко та яйця. Все це ми передавали донці з зятем. Вони молоді, нехай гроші на щось інше тратять.
Та минуло десять років, працювати стало важко. Адже праця на землі не така легка. Вирішили цієї весни попросити про допомогу в Наталки та зятя. Але вони нам відмовили. У доньки відповідальна посада, відпустку не братиме. А зять взагалі сказав, що не розуміє чого це на нас пахатиме.
Після такого ми образилися. Адже ми не лише для себе це вирощуємо, їх двоє, та ще двоє онуків, також їдять. І коли ми не передаємо хоч раз у тиждень передачу, то донька телефонує не задоволена, що продукти закінчуються.
Тепер з чоловіком вирішили, що не будемо годувати дармоїдів. Уже не той вік, ми не можемо їх обслуговувати. А нам багато не потрібно.
