Наші родичі приїхали до нас у гості й привезли подарунки. А незабаром самі ж попросили все це поставити на стіл.
Одного разу наші родичі зателефонували попередили, що хочуть приїхати. Я ще тоді пояснив їм відкрито: живемо ми скромно, грошей обмаль, ледве-ледве зводимо кінці з кінцями.
Це не означає, що голодуємо, просто дозволити собі зайві витрати не можемо. Я пенсіонер, мій син Тарас теж заробляє небагато, тому гостей приймати це вже розкіш. Проте приїхали вони не з порожніми руками принесли багато їжі і подарунків.
Тарас чемно подякував за гостинці, а я швидко все це сховав убік. Я ж заздалегідь попереджав, що у нас скрутно з грошима. На обід була хліб, масло, печиво й чай. Родичі їли, похмуро мовчали було видно, що невдоволені. Але мене це не зачіпало, бо чесно сказав, як є. Дали їм те, що були самі раді їсти.
На вечерю подали легенький суп, хліб, мякий сир, бутерброди з холодним мясом і знову чай. Мабуть, чекали на щось краще, от і сиділи з невеселими обличчями.
Одна з родичок Любов-Ярослава почала задавати питання: чому ми не подали на стіл те, що вони привезли? Я слухав і не розумів, до чого ці розмови. Якщо вже привезли гостинці то це подарунок чи вони для себе привезли? Якби хотіли їсти своє, могли прямо сказати поставити у холодильник.
Лаялися вони довго, а вранці, образившись, швидко зібрали речі й поїхали. Чесно кажучи, мені вже байдуже, де вони далі ночували. Не дуже й хотілося мені їхнього товариства в хаті. Добре, хоч пакунки залишилися: цукерки, печінка, зефір, фрукти щось корисне хоч залишили по собі. Ввечері ми з Тарасом заваримо запашний чай і поласуємо домашнім пирогом буде хоч маленьке свято в нашій скромній оселі.
