«Лиш на тебе чекаємо. Бабусі більше не має. Всі вже тут!» – повідомила мені сестра Таня вчора і я довго надіялась, що це невдалий жарт.
Я відпросилась з роботи, зателефонувала чоловіку й пояснила ситуацію та те, що він має зробити, коли повернеться додому. Залізла у нашу з ним грошову схованку та забрала звідти 8 тисяч гривень, які ми відкладали на поїздку на море. У сумку поклала все найнеобхідніше й почала шукати відповідний одяг.
Коли одягнулась, то поглянула на себе у дзеркало й кілька хвилин не могла повірити, що це сиве волосся, очі, що втратили свій колір та блиск – тепер мої. Вона ж виглядала колись точно так само…
У моїй голові почали зринати сумні спогади.
Все своє життя ми провели у бабусиному домі й були її вихованцями. Нас було двоє сестер: я і Таня. І вже так генетично склалось, що моя сестра була точною копією мами, а ось я була більш схожою на батька. Це і стало головною причиною, чому бабуся нас так по-різному любила. Таню вона не просто любила, а обожнювала. Що до мене, то вона відносилась, як до сусідської гарної дівчини, а не як до такої ж рідної кровинки.
Оскільки у Тані краще виходило навчатися, ніж у мене (у цьому була заслуга бабусі, що більше з нею займалась), то бабуся вирішила, що я маю бути більш схильна до праці. Від початкових класів я вже доглядала домашніх тварин та допомагала прибирати й готувати їсти.
Бабуся дуже важко працювала, щоб допомогти Тані вступити у хороший університет та оплатити там навчання. Мені було образливо, що ніхто не покладав жодних надій на мене, тому я прийняла рішення їхати самостійно у місто й шукати там роботу.
Ніхто за мене не турбувався, доки я мерзла по холодних зимних базарах за прилавками. Лише один чоловік, що працював там вантажником, а згодом став моїм нареченим. Ми одружилися, взяли квартиру на виплат й знайшли хороші роботи, а згодом у нас народився син Олексій.
Таня ж не змогла влаштуватися у місто та повернулась у рідне село, допомагати бабусі. Звичайно, бабуся й хату та все-все своє майно на неї переписала «тому що її більше потрібно».
І раптом я усвідомила, що нікуди й не хочу їхати. Не хочу прощатися з людиною, що ніколи щиро мене й не робила.
Цього ранку я прокинулась з важкими відчуттями на душі й подумала, чи не зробила я помилки, що з бабусею не приїхала попрощатися?
