З Марком я познайомилася через свого батька. Тато працює хірургом, а Марк прийшов у лікарню проходити медичну практику. Після лекцій я частенько заходжу до тата. Якщо він на операції, чекаю у кабінеті. Сиджу я в його кріслі, читаю підручник з літератури, коли всередину забігає симпатичний хлопець високого зросту, худорлявий з виразними карими очима.
-Ой! А я думав тут Сергій Олександрович – він розгубився, а мені від цього стало кумедно. Я посміхнулася.
-Майже. Олександра Сергіївна до ваших послуг – мені вдалося викликати посмішку на його обличчі. Коли хлопець посміхався, на щічках з’являлися ямочки, вони додавали власнику ще більшого шарму та якоїсь милоти.
-Якщо ви знаєтеся на переломах відкритого типу – тоді не відмовлюся від поради.
Я підняла книжку, щоб він міг прочитати назву:
-Вибачай, але я більше по літературі.
Нашу невагому бесіду перервав тато. Він влетів до кабінету, на ходу знімаючи рукавички. Чмокнув мене в лоба, наказав Марку зачекати, а мене попередив, щоб ми сьогодні вечеряли без нього. Багато роботи.
Я пішла додому, але все ніяк не могла викинути з голови того хлопця. Батько називав його Марком. Яке красиве літературне ім’я. Я промовила його вголос, ніби смакуючи, чи пасує воно до моїх губ.
Тієї ночі мені снився високий худорлявий хлопець з красивими карими очима. Ми гуляли палатами, поки він оглядав пацієнтів, а я цитувала йому улюблену поезію.
Наступного дня після лекцій я знову пішла до тата, він сам запросив мене на обід. Коли ми рідко бачимося через його зайнятість, він завжди намагається компенсувати втрачений час. Поки я крокувала в їдальню, крутилася на всі сторони в надії знову побачити його. Під час обіду, я ліниво колупала виделкою свою страву, час від часу озираючись.
-Доню, його сьогодні немає. Відсипається після чергування – батько потайки посміхався, а я удала, що не розумію про що він.
-Я просто дивлюся, чи багато у вас пацієнтів.
-А я просто теж колись був молодим й прекрасно тебе розумію – тато дістав телефон й почав набирати комусь повідомлення. Я не звертала на це уваги, адже він постійно так робить.
Через хвилин 20 ми прощалися біля входу в лікарню.
-А от і він! – батько махнув комусь рукою, я не побачила, бо стояла спиною, коли повернулася біля мене був Марк.
-Ледве встиг на маршрутку. Чим можу бути корисний?
-Власне кажучи, твоя допомога потрібна не мені, а Олександрі. Вона пише доповідь про літераторів, пов’язаних з медициною. Часу залишилося обмаль, я обіцяв допомогти, але не встигаю. Виручиш?
-Звісно, немає питань!
Насправді ніякого завдання не було, тато навмисне це все вигадав, щоб влаштувати нам щось типу «побачення». До речі, я вдячна йому за це по сьогоднішній день.
З Марком ми одружені уже два щасливих роки.
