Я уже давно жив один. В місто їхати не хочу. Я вже звик жити в селі, тут свій темп життя, тихо та спокійно. Звик до людей. Нічого, що тут потрібно працювати від ранку до вечора, до всього можна звикнути. Я тут народився, виріс, тут і помру. Тут є ферма, на якій я працюю дуже давно, роботу свою дуже добре знаю. Заробітну плату платять завжди вчасно, іноді навіть премію дають. Ще трішки і я зможу придбати собі автомобіль.
Єдине, що в особистому житті мені не щастить. Нещодавно мені виповнилося 30 років. Я ще й досі не одружений. В селі дівчат мало, а дівчата з міста, дізнавшись, що я проживаю в селі та не планую переїжджати в місто, припиняють зі мною спілкуватися.
Так сталося і з останньою дівчиною. З Мариною ми зустрічалися цілий місяць. Все було добре рівно до тих пір, поки я не сказав, що я з села та планую тут жити завжди. Дівчина мені так і сказала, що жити в селі вона не хоче, бо не звикла до сільської роботи та має інші плани на життя.
Настала пізня осінь, я натопив грубку та раптом почув, що сусідський собака гавкає вже впродовж декількох годин. Я вийшов на вулицю, підійшов до паркану і побачив, що на сусідньому подвір’ї хтось лежить. Виявилось, що це мій сусід Тарас Петрович впав на землю та не може встати. Тому його собака й гавкав, кликав на допомогу.
Я допоміг чоловіку підвестися та дійти додому. Ми викликали швидку допомогу, я допоміг сусіду знайти ліки, дав йому. Тарас Петрович провів на землі цілу годину, тож суттєво змерз. Коли сусід оговтався, він дуже щиро побажав мені, щоб у мене все налагодиться в особистому житті. Щоб я зустрів хорошу жінку, сказав, що бачить мене батьком великого сімейства. Я щиро подякував за такі побажання, але сам слабо в це вірив.
Приїхала швидка допомога та забрала Тараса Петровича до лікарні. З’ясувалося, що літній чоловік зламав руку. Тарас Петрович попросив доглянути та його господарство. Сказав, що скоро приїде його онука мені допомогти.
Я ходив до сусіда, годував кроликів та собаку, топив піч.
Настав час, коли Тараса Петровича повернувся додому, його привезла додому онука. Крім Тараса Петровича з онукою біля них бігали двоє хлопчиків. Тетяна почала замітати подвір’я, а Тарас Петрович сидів на кухні. Я прийшов, запитав чи може чимось допомогти, Тетяна подякувала та сказала, що все добре, запросила мене на чай. Зараз печеться пиріг, а ввечері будемо пити чай.
З того часу ми з Тетяною почали спілкуватися. З’ясувалося, що вона давно вже розлучена. Квартира, у якій вони раніше проживали, належала її колишньому чоловіку, тож тепер Тетяна з синами будуть проживати у селі. Хлопчикам в селі дуже подобається. Ми з Тетяною покохали один одного з першого погляду та через рік одружилися. А через два роки в нас народилася донечка. Тарас Петрович загадав свої слова, що мені казав раніше.
