Я не знала своїх батьків. З дитинства мене виховували дідусь та бабуся. Наскільки мені відомо з підслуханих розмов та сусідських балачок, моя мама після мого народження завела коханця й разом із ним утекла. Куди вони подалися, що з ними зараз ніхто не зав та й не хотів знати.
Батько перший час намагався мене доглядати та виховувати, але зрада коханої не давала йому спокою. Все частіше він почав заглядати у чарку. Через оковиту втратив роботу, а згодом і мене. Його позбавили батьківських прав, а мене удочерили татові батьки. Якби не вони, стр ашно подумати, яке життя на мене б чекало.
Коли мені виповнилося чотири, батька не стало. Звела зі світу його згубна звичка. Дідусь з бабусею намагалися йому допомогти, але чи можна врятувати людину, яка свідомо вирішила себе зруйнувати?
Отож, старенькі замінили мені усю рідню. Мені було добре жити із ними. Бабуся була дуже лагідною та турботливою. Постійно піклувалася про мене, годувала смачненьким та купувала всякі дрібнички. Дідусь, навпаки, досить стриманий на прояви почуттів, він навчав мене житейської мудрості та хотів аби я була хорошою людиною.
Коли мені виповнилося 11 років, бабця занедужала. Ми думали, що звичайна простуда, але все виявилося набагато гірше – пневмонія. У старенької не було здоров’я та сил боротися із недугом, то додому вона повернулася у домовині.
Це була невимовна втрата для мене та дідуся. Ми намагалися триматися та підтримувати один одного. Зі смертю бабусі багато чого змінилося. В нашому домі більше не лунав гучний веселий сміх, не було чутно солодкого аромату пирога й доброго слова старенької. Дід став ще суворішим, ніж був раніше. А мені так не вистачало обіймів та теплого слова.
Жили ми погано, адже пенсії діда ні на що не вистачало. Економили майже на всьому. Їли саме лише кашу й не часто могли собі дозволити багатий стіл. Речі мені купувалися лише по необхідності, а на мої дівочі потреби дідусь виділяв такий мізер, що й соромно сказати.
Весь свій час я приділяла навчанню. Дідусь завжди повторював, що з мене можуть бути люди, але не можна лінуватися. Я закінчила школу на відмінно, вступила до університету й переїхала жити в інше місто. Старенький допомагав мені, як міг. Тих коштів, що він давав вистачало лише на оренду квартири, тому я влаштувалася на роботу.
Працювала флористом у квітковій крамниці. Моя начальниця була дуже приємною дівчиною, ми подружилися. Саме вона запропонувала мені поїхати на роботу за кордон. Гроші обіцяли чималенькі, тієї суми вистачило б нам з дідом на два роки безбідного життя.
Я поїхала додому, щоб порадитися із дідусем, але не встигла. Діда не стало, так раптово він пішов, що я ніяк не могла оговтатися. Лише через місяць змогла зайти до його кімнати, де раніше бувала вкрай рідко. Тут здавалося час зупинився. На стінах висіли сімейні фото. На тумбочці стояли бабусині парфуми та шкатулка. Я відкрила її, а там на мене чекав лист від діда.
«Настуню, ти знаєш я небагатослівний. Ти наша з бабусею найбільша радість. Знай, що ми пишаємося тобою. Пробач, що я був надто суворим. Сподіваюся, що ці гроші допоможуть тобі розпочати життя з чистого аркуша»
У скриньці лежав конверт з чималенькою сумою. Цих грошей точно вистачить, щоб оформити документи й полетіти за кордон. Дідусь з бабусею навіть з того світу продовжують піклуватися про свою любу онуку.
