Чим менше про себе розповідаєш, тим більше пліток виникає. Люди люблять вигадувати те, чого насправді немає. Я не з тих людей, кого хвилює думка оточуючих про мене.
Коли я прийшов працювати в школу вчителем фізкультури, то став зіркою. Річ у тім, що у мене спортивна будова тіла та я високий. В університеті я грав за студентську баскетбольну команду.
Я нічого про себе не розповідав навіть вчительці української мови, яка є найбільшою в школі пліткаркою. Оксана Мирославівна мені знайома, бо вона була класним керівником у моєї сестри Надії. У нас з сестрою різниця у віці п’ять років. Я її виховав. Так вже стається, що виховання молодших дітей якимось чином лягає на плечі старших. Навіть якщо батьки не просять цього робити, все одно старші діти подають приклад молодшим. Коли Надії було три роки, я помітив, як вона взуває мої кросівки та ходить в них по квартирі. Це мало дуже кумедний вигляд.
Та нас розлучили коли батьки вирішили розійтися. Надія поїхала з мамою в столицю, а я залишився тут з батьком, вступив до університету.
Та ось, поки сестра навчалася в школі, де я зараз працюю, то я часто приходив до неї, щоб принести перевзуття, яке вона забула вдома. Моя сестра ще той забудько. Я навчався в іншій школі, бо коли я йшов до першого класу, ми жили в іншому районі. Після переїзду я відмовився переходити, бо в старій школі у мене було багато друзів.
Нещодавно сестра приїхала до мене в гості на декілька днів. Я дуже зрадів нашій зустрічі, скільки ми давно з нею не бачилися. Одного разу я забув вдома мобільний телефон та Надія прийшла до школи, щоб його мені віддати. Мене викликали посеред уроку, сказали, що прийшла моя дівчина. Я розгубився, бо на той момент я ні з ким не зустрічався. Коли ж черговий сказав, що вона представилася Надією, то я зрозумів про кого йдеться. Я пішов за телефоном, а дівчата того класу, в якого я проводив урок, нишком побігли за мною, заховалися та підглядали.
Коли я спустився на перший поверх, мене вже чекала сестра, вона віддала мені телефон зі словами:
– Тримай, забудько!
Я почув як мої учениці повторили це слово та почали хихотіти. Я повернув голову та грізно промовив до них:
– Ану швидко на урок!
Надія розсміялася:
– Оце ти грізний вчитель, поставиш всім двійки?
– Йди додому, а то примушу тебе бігти крос, – пожартував я та ми з Надією обійнялися на прощання.
Наступного дня про мене та мою “дівчину” гуділа вся школа. Найбільше всього чуток розпускала Оксана Мирославівна. Директор викликав мене до себе та сказав, що я подаю поганий приклад зустрічаючись з неповнолітньою. Вчителька української мови теж там була. Лише тоді я вдався до пояснень, показав Віктору Петровичу наші дитячі фото. Оксана Мирославівна згадала свою колишню ученицю та мене.
– А я думаю де я тебе раніше бачила, – сказала вона, – ти ж брат Надійки та постійно приносив їй у школу перевзуття, бо вона його забувала вдома.
Лише після того чутки вщухли.
