Ми з Надею дуже любили бувати в бабусі в селі. На літні канікули мама з татом повідомляли, що через декілька днів їдемо до бабусі. Для нас із сестрою то свято. Ми з радістю збирали свої речі. Адже нас там чекають друзі, з якими не бачилися майже рік. Все літо проведемо на природі, купаючись у ставку, що поруч із нашим подвір’ям. А скільки новин почуємо від друзів, адже в кожного обов’язково було щось цікаве за той час, що ми не бачилися.
Тато затримався у зв’язку з роботою. Не відпускали, поки не здасть звіти. Тому до бабусі приїхали на тиждень пізніше, ніж повинні були. Всі діти вже на місці, крім нас із Надею. Ми, щасливі, бігли до них, як тільки привіталися з бабусею і дідусем, адже нас чекають. Ось і розпочалися наші канікули. Ми весь день бігали по полях, коли жарко, купалися у ставку. Бабуся дозволяла нам усе. Лиш говорила, щоб ми з сестрою розповідали їй усе, що хорошого і поганого станеться за день. Так вона нам більше довірятиме.
Одного разу ми з Надею пішли в магазин купити хліба. Там вперше я побачила ляльку, яка ходить. Ми з сестрою дивилися на неї не відриваючись. Подивилися на цінник. Коштувала 8 карбованців. Розуміли, що нам таких грошей ніхто не дасть. На той час то великі гроші, але вирішили спробувати. Адже бабуся говорила нам, щоб розповідали про все. От і поділилися увечері своєю мрією мати таку ляльку. Бабуся посміялася з нас, вже великі, а ляльку їм подавай. Але такої в нас не було, і берегти будемо.
На ранок бабуся повідомила своє рішення. Якщо ми з Надею виполемо всю городину, то лялька в нас буде. Ми сиділи, тільки переглядалися, але бажання мати ту річ, пересилило. Зранку пішли на город. Як глянули скільки нам полоти потрібно, руки опустилися. Хіба можна стільки виполоти. А ми сподівалися, що бабуся купить сьогодні.
До вечора ми з сестрою пололи, а більше лежали між рядками городини. Бабуся поглядала, але нічого не говорила. Увечері вирішили, більше не підемо на город. Без ляльки залишимось. Але зранку обидві підскочили й швиденько з сапами на свою дільницю. Ми старалися з усіх сил. Вже через годину лежали без сил, а пропололи лише четверту частину. Та самі собі дали слово, поки не прополемо, з городу не підемо. І таки зуміли зробити роботу, яку дала бабуся. В той вечір не ходили на вулицю, навіть вечеряти не захотіли, відразу спати.
Наступного ранку, коли відкрили очі, на стільці перед нами сиділа омріяна лялька. Ми з Надею радісно обіймали бабусю, дякували, що купила. А бабуся відповіла:
– Ви самі заробили на цю ляльку. Надалі будете знати, як тяжко заробляти гроші.
Я запам’ятала той урок на все життя, і він мені допомагав завжди. Знаю, що потрібно немало приділити сил, щоб чогось достигнути. Бабуся померла, коли ми закінчували школу. А лялька наша і наразі в бабусиному будинку в серванті за склом. Наші з Надею діти бавляться, коли їздимо відпочивати на природу в село. Будинок не продавали, залишили як пам’ять про наше босоноге дитинство.
