Моє життя пішло склалося не так, як мені того хотілося. По-справжньому щасливою я змогла відчути себе лише тоді, коли розлучилася з чоловіком. На той момент нашій милій донечці було всього лишень 9 місяців. Попри це, мій колишній чоловік не виявляв особливого бажання підтримувати з нею стосунки, а я не наполягала на цьому.
Повернулася до батьків. Перший час вони допомагали мені з Міланкою. Коли доні виповнилося два роки, я вирішила повернутися на роботу. Скажу чесно, розлучатися з дитиною було важко. На той час моя мама вже вийшла на пенсію. Тож радо погодилася сидіти з онучкою, поки я працювала. Так мені було спокійніше.
На роботі багато чого змінилося. Новий директор, співробітники. Моя колега зізналася, що начальник, Арсен Сергійович, суворий та вимогливий, не терпить помилок та запізнень. Як на зло, у перший тиждень роботи я запізнилася, бо Міланка капризувала. Вона трішки прихворіла, тому капризувала й не хотіла відпускати мене.
Звісно, з моїм то щастям, потрібно було зіштовхнутися з начальником просто у вестибюлі. Я переглядала повідомлення на телефоні, що надіслав колишній. Він відмовлявся платити аліменти на дитину. Через того козла, я й не помітила директора. Свій робочий день я почала в його кабінеті. Відчувала себе школяркою, яку відчитують за запізнення без поважної причини.
Зазвичай я сильна жінка, не люблю демонструвати свої емоції перед чужими людьми, а тут ще й сварять. Тож не втрималася й розплакалася. Схоже начальник розгубився, у його кабінеті ще ніхто не плакав. Він почав мене заспокоювати, давати воду, а коли мене почало трусити, навіть обійняв.
Того вечора Арсен Сергійович особисто підвіз мене додому. Я відмовлялася й не хотіла сідати до його автомобіля. Для чого мені ця слава, співробітники ж усе бачать. Проте директору було байдуже до думки довколишніх.
Коли ми під’їхали до під’їзду я з ввічливості запросила Арсена Сергійовича на каву, а він і погодився. Мама бігала біля нього, як коло поважного гостя, а Міланка всілася на руки та почала називати «татом». Я хотіла їй заперечити, але начальник жестом показав не втручатися.
Довго Арсен Сергійович не церемонився. Того ж вечора зізнався, що я йому дуже подобаюся. Він підійшов до мене з чесністю й відкритістю, розуміючи, що у мене є дитина і що вона є моїм пріоритетом.
На щастя, Арсен виявився розуміючим та співчутливим. Міланка швидко прикипіла до нього й називала не інакше як “татком”. Начальник прийняв цей титул усім серцем, знаходячи радість у тому зв’язку, який вони розділяли. Згодом він зробив мені пропозицію, і ми почали будувати нову сім’ю разом.
Однак серед щастя, яке ми знайшли, з’явилася перешкода. Мати Арсена, Наталя Іванівна, не дуже добре ставилася до мене та доньки. Вона була незадоволена тим, що її улюблений син обрав собі партнерку з дитиною від попереднього шлюбу. Між жінкою та моєю донькою існувала певна напруженість, ніби маленька чимось їй заважала.
Щоразу, коли свекруха приїжджала до нас, вона ледве терпіла присутність нашої доньки, не кажучи вже про те, що не робила жодних зусиль, щоб налагодити з нею зв’язок. Хоча я не очікувала, що вона миттєво прийме Міланку як онуку, я сподівалася принаймні на ввічливе ставлення. На жаль, моя дочка, здавалося, дратувала Наталю Іванівну без жодної видимої причини.
Переломний момент настав, коли під час одного з візитів до батьків Арсена, його мати вибухнула гнівом на мою доньку. Все сталося через вазу, яку ненароком перекинула Мілана. Вона одразу почала перепрошувати й хотіла навіть прибрати скло. Наталя Іванівна, однак, закричала: “Забери від мене свою дитину! Я не хочу її бачити! Я заслуговую на справжніх онуків, а не на цю…”
Арсен вбіг до кімнати, став свідком цієї сцени й, не кажучи ні слова, забрав нас додому.
Почуваючи полегшення від того, що Арсен заступився за нас, я не могла позбутися тяжкого відчуття, що стала причиною розбрату між близькими членами сім’ї. Зараз ми з коханим з нетерпінням чекаємо на нашу власну дитину, але він не хоче ділитися цією новиною зі своєю матір’ю через нещодавній інцидент.
Чи варто мені просити його помиритися з мамою, а може краще залишити все як є?
