І навіщо озирнувся? Пройшов би повз…
Коли ми приймаємо рішення, то переконуємо себе, що робимо правильно, шукаємо виправдання. Спочатку ще мучаємося сумнівами, боїмося відплати за вчинок. Але нічого не трапляється — ми заспокоюємося, певніємо в своїй правоті та живемо далі, намагаючись не згадувати.
Але одного дня відплата приходить. Або запізнілий каяття…
Вони зустрілися на початку двохтисячних. Ігор підійшов до зупинки, чекаючи маршрутку. Поряд стояла дівчина, звичайна, як сотні інших. Та раптом серце вдарило його в груди. «Зараз під’їде маршрутка, вона поїде, і я більше ніколи її не побачу». Він навіть озирнувся — так, маршрутка вже наближалася до світлофора. Серце забилося ще сильніше, немов підганяло його. І він підійшов до дівчини.
— Привіт. Яку маршрутку чекаєш?
Дівчина подивилася на нього, намагаючись згадати, чи знайомий він їй. А він дивився в її очі й розумів: ніколи їх не забуде.
— Мене звати Ігор. Ти не сто дев’яту чекаєш?
— Ні, — нарешті посміхнулася вона. — Тридцять другий автобус.
Ігор із полегшення видихнув. Автобуса не було видно — значить, ще був час.
— Ти в Соціалістичному живеш? — знову спитав він.
— Ні, до бабусі їду.
— Поспішаєш? — безнадійно пробурмотів він.
— Не дуже, а що? — дівчина дивилася на нього із цікавістю.
Ігор почув свій радісний голос:
— Підемо пішки до наступної зупинки?
Вона замислилася на мить, потім усміхнулася й кивнула.
Серце стукало у грудях, ніби радісний барабан. Вони йшли разом до наступної зупинки, потім ще далі… Так вони добралися аж до масиву, де жила бабуся Оксани, не відчуваючи ні втоми, ні часу.
Коли Оксана зупинилася біля будинку, вони вже знали про один одного багато, немІгор зрозумів, що ніколи не пробачить самому собі цю зустріч, бо тепер вона назавжди залишиться в його пам’яті — прекрасна, сильна і така недосяжна, як колись.
