**Щоденниковий запис**
Тобі це навіщо?
— Ти мене чорствою називаєш?! Мене? Це ти спершу забув про засоби безпеки, потім про всі пристойності, а тепер ще й вагітну до мене в дім привів та вимагаєш кімнату побільшу! Як тобі таке, сину?
Катерина говорила різко, та правдиво. Вона не намагалася нападати. Ні, вона лише хотіла захистити своє.
А Андрій похапцем ходив по кімнаті, ніби шукав слабке місце для удару. По ньому було видно — він не вважав себе винним.
Все почалося давно. З того дня, коли Катерина з Іваном, царство йому небесне, переїхали до своєї першої квартири. Навіть без ліжка. Починали з надувних матраців. З часом вони зібрали на другу квартиру — для сина. Потім збудували дачу. На дві родини, щоб колись у саду бігали онуки.
Але Іван пішов у вічність, коли Андрій щойно вступив до університету. Чоловік залишив Катерині все: плоди їхніх спільних праць, щасливі спогади та останнє джерело тепла — сина.
Андрій здобув диплом, з’їхав, одружився. У Катерини з’явився онук. Вона була щаслива. Та вже за рік син повідомив про розлучення.
— Ми не зійшлися характерами. Не можу з нею жити, — промовив він так, ніби йшлося про знайденого кошеняти. — Ну і ми домовились… Оскільки я батько, віддав квартиру їй. А вона обіцяла не подавати на аліменти.
Катерина схопилася за голову.
— Ну, молодець. Прямо лицар. З вітром у кишені. Це ж не ти купував ту квартиру, — докоркнула вона.
Жінка ще тоді здогадувалася, що платити за цей ярмарок щедрості доведеться їй. І не помилилася.
Незабаром син знову прийшов — уже з новою дружиною. І вона вже була в положенні.
Вони просилися пожити у неї. Катерина не заперечувала. Спочатку.
Вона намагалася бути доброзичливою. Готувала, сама міняла рушники у ванній, вішала чужі речі на сушарку. Навіть звикла залишати зайві порції на плиті — раптом Оленка зголодніє.
Але дуже скоро стало зрозуміло — подяки не буде.
Олена не працювала, пояснюючи це вагітністю. Катерина не сперечалася, намагалася розуміти, хоч у душі була проти.
— Я б на її місці щонайменше до сьомого місяця працювала, — скаржилася Катерина подрузі Галині. — Житла в них немає, зарплата у Андрія — копійки. Вона ж мала бачити, за кого виходить. Мала зрозуміти, що він один не потягне. А вона ледачицю везе.
— Ну, Катю, будь трохи терплячою. Все ж таки вагітна дівчина… — миролюбно відповіла Галина.
— Дівчина-приспівка. Я сама колись народжувала, знаю, як це. Головою треба думати, перш ніж ляльку робити. Вона ж не хвора, навіть токсикозу нема. Просто добре влаштувалася. Думаєш, до кого вони прибіжать, коли на візочка не вистачить?
— Потерпи трохи, може, все налагодиться. Віддадуть дитину до садочка, вона вийде на роботу…
— Та годі. Який садочок? Вони ж на пару місяців попросилися, — вмовляла саму себе Катерина.
Прибирання теж давалося з труднощами. У кімнаті сина все вкрилося тонким шаром пилу. Катерина не встигала мити посуд — у мийці постійно щось з’являлося. Чашки після чаю взагалі не милися. Валилися в кімнаті Андрія й поступово чорніли від нальоту.
Катерина терпіла. Вона звикла спочатку спостерігати, потім діяти.
Андрій же, навпаки, ніби розчинився у своєму світі. Пропадав на роботі до пізнього вечора, а вдома або сидів у телефоні, або бездушно гладив живіт Оленки й ішов палити на лавочку біля дому. Палив довго, зі смартфоном. Вів пусті балачки з сусідами.
Було ясно — з такими темпами гроші у них не з’являться.
— Мам, давай поміняємось кімнатами? У нас навіть ліжечко не поміститься, — випалив він одного разу так легко, ніби просив хліба.
Катерина не відразу знайшла, що відповісти. За три секунди перед очима промайнули сцени з минулого. Як вони з Іваном з любов’ю переклеювали шпалери, вибирали занавіски, як чоловік усміхався й називав їхній дім фортецею.
А тепер хтось перетворює цю фортецю на руїни й нахабно будує сімейне гніздо з уламків.
— До ліжечка ще чотири місяці. Ви ж у мене тимчасово, а не назавжди, так?
Він відвів погляд. Олена відвернулася. І стало зрозуміло — не тимчасово. Вони вже влаштувалися тут. Вже все вирішили.
Син намагався домовитися ще кілька разів. Катерина не поступалася.
Наступний скандал спалахнув через тиждень. Андрій недбало кинув за сніданком:
— А чому б нам не продати дачу? На перший внесок вистачить.
Добре, що Катерина в цей момент сиділа. Це вже було не проханням. Це була відкрита вимога.
— АндрКатерина глянула на свого сина, взяла ключі та вийшла з дому, відчуваючи, як важкість з груді поступово змінюється на спокійне усвідомлення, що її власне життя нарешті починається знову.
