**Щоденник Лариси Михайлівни**
— Навіщо тобі це? — Ты мене чорствою називаєш?! Мене? Це ти спочатку забув про засоби захисту, потім про всі пристойності, а тепер вагітну до мене в хату привів і вимагаєш кімнату побільшу! Як тобі таке, синку?
Я говорила жорстко, але чесно. Я не нападала. Ні, я намагалася захистити своє.
А Віктор ходив по кімнаті, ніби шукав зручну позицію для наступу, вираховував слабкі місця. По ньому було видно — він не вважав себе винним.
…Все почалося давно. З того дня, коли Лариса із Віталієм, царство йому небесне, переїхали у свою першу хатину. Навіть без ліжка. Починали з надувних матраців. Згодом вони назбирали на другу квартиру — для сина. А потім збудували дачу. На дві сім’ї, аби колись на альтанці й у саду бігали онуки.
Але Віталій піш у вічність, коли Віктор щойно вступив до інституту. Чоловік залишив Ларисі все: плоди їхніх спільних праць, щасливі спогади й останнє джерело тепла — їхнього сина.
Віктор отримав диплом, виїхав, одружився. У Лариси з’явився онук. Вона була щаслива. Та через рік син повідомив про розлучення.
— Не зійшлися характерами. Не можу я з нею жити, — сказав він так, ніби розповідав про підібраного цуценяти. — Ми домовились… Оскільки я батько, подарував їй квартиру. А вона пообіцяла не подавати на аліменти.
Я схопилася за голову.
— Молодець, прямо лицар. З вітром у кишені. Та ж не ти купував цю квартиру, — докорила я.
Тоді ж я здогадувалася, що платити за цей аттракцион щедрості доведеться мені. І не помилилася. Незабаром син прийшов знову — тепер із новою дружиною, яка вже була в положенні.
Вони просилися пожити в мене. Я не заперечувала. Спочатку.
Я старалася бути доброзичливою. Готувала, сама міняла рушники у ванній, вішала чужі речі на сушарку. Навіть звикла залишати зайві порції на плиті — раптом Юля зголодніє.
Але швидко стало зрозуміло — вдячності не буде.
Юля не працювала, пояснюючи це вагітністю. Я не сперечалася, хоч у душі не погоджувалася.
— Я б на її місці до семи місяців ще працювала, — скаржилася я подрузі Ганні. — Житла нема, зарплата у Вітьки — копійки. Вона ж мусила розуміти, за кого виходить. А вона просто ледачить.
— Ну, Лáро, потерпи. Все ж вагітна дівчина… — м’яко відповіла Ганна.
— Дівчина-приспівка. Я сама колись народжувала — знаю, що це таке. Треба головою думати, перш ніж ляльку робити. Вона ж не хвора, навіть токсикозу нема. Просто влаштувалася. Як гадаєш, до кого вони прибіжать, якщо на дитячий візочок грошей не вистачить?
— Почекай трохи, може, все налагодиться. Віддасть дитину в садочок, вийде на роботу…
— Та ну. Який садочок? Вони ж на пару місяців просилися, — умовляла я саму себе.
Віктор же, на лихо, немов розчинився у своєму світі. Пропадав на роботі до ночі, вдома ліниво гладив живіт Юлі й ішов курити на лавку. Сидів із телефоном, балакав із сусідами.
Ясно було — грошей у них не прибавиться.
— Мам, давай поміняємось кімнатами? У нас і колиску поставити нікудь, — кинув він одного разу так просто, нібато просив хліба.
Я не одразу знайшла, що відповісти. За три секунди перед очима промайнули спогади: як ми з Віталієм вибирали шпалери, як він сміявся, називаючи наш дім фортецею.
А тепер хтось перетворює ту фортецю на руїни й нахабно будує своє гніздечко з уламків.
— До колиски ще чотири місяці. Ви ж у мене тимчасово, чи не так?
Він відвів очі. Юля відвернулася. І стало зрозуміло — не тимчасово.
Через тиждень Віктор недбало кинув за сніданком:
— Чому б нам не продати дачу? На перший внесок вистачить.
Добре, що я сиділа. Це вже було не проханням — це була вимога.
— Вітьку, ми з батьком все життя на цей дім працювали. Він у нього душу вклав. І я його не продам ще й тому, що ти не вмієш з майном поводитись.
— Навіщо вона тобі? Ти ж тепер одна. А так ми б іпотеку взяли, жили б окремо…
Я розширила очі. Він ударив у найболючіше — відсутність Віталія. Я й досі інколи плакала вночі.
— Я мав на увазі… ти ж одна його не потягнеш.
Тиша. Я зрозуміла — вони вичавлять із мене всі соки. А що зі мною буде, коли я віддам кімнату, дачу, квартиру?
Нічого доброго. Віктор і далі роздарує все, що було зроблено чужими руками. А я буду терпіти.
— У вас три дні, щоб з’їхати, — сказала я з холодом у голосі. — Куди хочете. Разом із вагітністю, колискою та іпотекою. Досить.
Тиша. За місяць я не отримала ані слова.
Я почала краще спати. Вранці не лунали скарги Юлі, що десь загубила свою річ.
Але прокидатися стало важче.
Молоко зкисало не через забуття, а тому що його ніхто не пив. Вже не треба було готувати вечерю. Телевізор мовчав.
Кожної п’ятниці я їздила наЛариса подивилася на того кота, що грівся біля її ніг, і зрозуміла — іноді мудрість не в тому, щоб триматися за минуле, а в тому, щоб знайти в собі силу йти вперед.
