Того дня ми їхали з сином від фізіотерапевта. Справа в тому, що у мого сина з народження був невтішний діагноз.
Я й сама не могла довго второпати, що ж це з ним таке. Наче здорова дитина була, але рівно до того моменту, коли діти починають робити перші кроки.
Я так розумію, що простою мовою, у сина проблема з суглобами. Ми лікуємо це, але результатів практично нема. Він пересувається на своїх ногах із дуже великим болем та мукою.
Багато наших знайомих довгий час вважали, що у сина мого дитячий церебральний параліч. Однак це не так.
Ми їхали у маршрутці, яка була наповнена дуже сильно людьми. Хоча ми і зайшли першими і сиділи, то через дві зупинки я вже уступила місце вагітній жінці.
Ще через дві зупинки увійшла старенька бабуся, у якої був великий горб на спині і такого ж розміру дорожня сумка з різними травами.
Бабуся ледве на ногах трималася, адже була дуже старенька. Син навіть не сумнівався ні хвилини, і уступив бабусі місце, хоча самого дуже боліли ноги.
Бабуся дивилася на його ноги і не зводила погляду, і в той же час щось бурмотала собі під носом. Ми навіть трішки злякалися. А потім, перед виходом – простягнула нам пакет з якимось сушеним листям і сказала готувати з нього сину чай.
Син присів на вільне сидіння, а бабуся торкнулася до його ніг і промовила ледь чутно:
– Більше тебе вони не болітимуть. Танцюватимеш!
І справді, з того дня сина ноги більше не боліли і він почав ходити такою ж ходою, як всі інші люди. А чай таки він пив, аж доки сушені листочки не закінчилися.
