Минуло три місяці, а Олег так і не знайшов часу знову відвідати бабусю, поки мама не подзвонила пізно вночі зі сльозами: “Бабуся в лікарні, серце…”, тож він кинув усі справи, примчав до палати, де лежала бліда Ганна Миколаївна, її руки були холодні й немічні, коли він увібрав їх у свої долоні, а в його серці, нарешті, прозріла проста істина: *мистецтво бути людьми не в тому, щоб мати час, а в тому, щоби знайти його для тих, хто чекав тебе ціле життя*.
Навіть подяки не було
