Вже тринадцять років я в шлюбі з Антоном. І всі ці роки вся хатня справа була лише на моїх плечах. Мало того, що я весь час в домашніх клопотах, турботах за нашою донькою, заробляла основу нашого сімейного бюджету, так ще й чоловіка обслуговувати змушена!
Мене завжди дратувала ця несправедливість. Антон ніколи за собою тарілку навіть не помиє. А про анекдоті шкарпетки по квартирі я й взагалі мовчу. Як то так?! Має ж бути якась вихованість, людяність.
Взагалі, я вважаю, що кожна людина має вміти обслуговувати свої базові потреби самостійно. Ну або заробляти на достатньому рівні, щоб найняти людей, які це робитимуть за тебе.
Але ж ні. Антон добре влаштувався, бо ж працює він лише до шостої вечора. Точніше він вдома вже о шостій. Тим часом як я аж до сьомої вечора лише працюю, а додому приходжу майже о восьмій. І замість того, щоб щось собі приготувати, він байдикує і чекає на мене, щоб я прийшла додому і накуховарила.
Навіть якщо в холодильнику є їжа. Він собі не накладе. Буде чекати на мене, щоб я свіжу вечерю зробила. Або щоб я наклала їсти. Навіть донька наша може собі сама їсти приготувати в свої дванадцять років. Добре, що він хоча б дитину не муштрує.
Прибери, приготуй, обслужи, зроби. А сам? Ще й ставиться так, ніби я зобов’язана і доглядати його, і забезпечувати. Дістало! Одного вечора я не втрималась і виказала йому все, що думала.
Сталось це через те, що мене страшно боліла голова. І ще треба було звіти доробити, бо в офісі не встигла, довелось додому взяти роботу. А цей туніянець прийшов і давай мені розказувати, що він хоче їсти і що я взагалі за дружина, яка не може чоловіку елементарно вечерю приготувати.
Ох, я тоді розійшлась. Розповіла йому про все, що я роблю, попрікнула його неробство та паразитуванні. І, якщо чесно, справедливо попрікнула. Адже він то працює, але всі зароблені гроші залишає собі в бюджет може покласти лише половину комуналки. І інтернет пару разів оплачував, але я потім йому гроші віддавала.
Того ж вечора я зібрала речі, зібрала доньку, замовила цілий бус, щоб все забрати і ми переїхали в будинок за містом до моїх батьків. В моїй власності там цілий другий поверх зроблений. Тому жити було де.
А з Антоном розлучилась. Треба було це і раніше зробити. А так стільки часу на нього витратила. Єдине, що хороше від нього отримала — це наша донечка. Але заради неї я жити з ним не збираюсь. Не хочу, щоб донька і далі спостерігала за поганим прикладом стосунків у сім’ї.
