Моїх батьків рано не стало. Вони загинули в автокатастрофі, коли я навчалася на першому курсі. Це була важка втрата для мене. Добре хоч хлопець підтримав та допоміг мені пережити втрату. Його «підтримка» закінчилася вагітністю. Мені мало виповнитися 17 років, коли я дізналася про дитину. Звичайно, що хлопця не стало одразу після мого зізнання. Що робити я не знала, а поради спитати було ні в кого. Я взяла академічну відпустку у медичному коледжі та на деякий час переїхала в інше місто.
Назад я повернулася сама, дитину народила, але вирішила не забирати. Що могла я їй дати, не маючи ні освіти, ні роботи. Я не хотіла, щоб моя дитина росла в злиднях з мамою, що сама ще дитина. В дитячому будинку про Наталю подбають.
Щоб не думати про свій вчинок та перестати картати себе я повністю пішла у навчання. Жила у домі батьків, а на життя мала зі стипендії. Закінчивши навчання в коледжі я вирішила не зупинятися на досягнутому та вступила в медичний інститут на хірурга.
Після навчання пішла працювати у лікарню. Пацієнтів у мене було багато. Я постійно працювала часу на особисте життя практично не залишалося, чесно кажучи, я й не хотіла заводити стосунки. Обпікшись одного разу, не хочеться зробити це ще раз.
Зі своїм чоловіком познайомилася на роботі. Він був моїм пацієнтом. Зламав ногу під час футбольного матчу. Хлопець трапився вередливий, вся лікарня чула, як йому намагалися вколоти знеболювальне. Назар страшенно боявся уколів. Не підпускав до себе медичних сестер. Мені вдалося пробитися до нього та зробити свою роботу.
Після виписки він знову прийшов у наше відділення, але не як пацієнт, а як мій кавалер. Ми почали зустрічатися й дуже скоро одружилися, а через рік у нас народився син. Чоловік знав правду про моє минуле, але не звинувачував мене.
Сидіти довго в декретній відпустці я не збиралася, тому через два роки вийшла на роботу. Хоч Назар і був проти, але знав, якщо я щось вирішила, так і буде. Одного разу до нас поступила дівчинка 11 років, звали Наталя. У неї діагностували запалення апендиксу. Я повинна була її оперувати. Під час операції, я зрозуміла, що це не просто незнайома дівчинка. Це моя дитина. Я впізнала її по родимці на животі у формі сердечка, у мене була така сама.
Коли Наталі стало краще, я розповіла дівчинці правду. Ми деякий час сиділи мовчки обнявшись, а очі в обох були наповнені сльозами, які котилися по наших обличчях. Вона знала, що її удочерили та зізналася, що сама хотіла знайти рідну матір. А тут доля нас звела. Наталя пробачила мені мій вчинок та була не проти спілкуватися. Ми почали часто зустрічатися та проводили час разом. Я хотіла хоч якось компенсувати свою багаторічну відсутність, тому купувала доньці подарунки та давала гроші на власні потреби.
Натомість у моїй родині почалися скандали. Я віддалилася від чоловіка та сина. Часто затримувалася на роботі, пізно поверталася. Була роздратована та відмовлялася поговорити із чоловіком. Не дивно, що він запідозрив мене у зраді. Коли ж я розповіла правду, Назар підтримав мене, але просив пообіцяти, що мої стосунки із дочкою не вплинуть на моє ставлення до сина. «Йому теж потрібна мама».
Я це розуміла, але ж син від народження росте біля мами, а Наталя стільки років була сама. Поки що мені погано вдається поєднувати своє минуле й теперішнє. Чоловік сердиться та погрожує розлучитися, якщо моя поведінка не зміниться.
