— Рідна моя, бідолашне дівча… — шепотіла крізь сльози Катерина, притискаючи до грудей новонароджену донечку. — Я вже бачу, яку долю тобі випало нести…
Малишка жадібно тягнулася до матерного молока, інколи морщилася — сльози падали їй на щічки, але голод був сильніший. Катерина навіть не помічала цього — її душу роздирали спогади, тривоги та прокляте родове прокляття самотності.
У палату увійшла медсестра у білому халаті й суворо глянула на новоспечену матір.
— Знову сльозами заливаєшся? Ще й дитину ними втопиш. Що сталося? Дівчинка здорова, молока в тебе — як у корови, а сама сидиш, ніби на поминках. Годі ридати — радій.
Катерина здригнулася, ніби тільки прокинулася. Посміхнулася неясно кому — донечці чи медсестрі — і ледве чутно промовила:
— Я рада, чесно… Просто боюся, що й вона повторить долю всіх жінок у нашому роду. Усі ми народжували самотужки, усі — одні. Я сподівалася, що якщо хлопчик народиться, то хоча б на ньому цей порочний колір розірветься… А знову дівчинка…
— Сама бачиш, добра ти мати, — трохи м’якше сказала медсестра. — Тільки не вішай на свою крихітку родові прокльони. Як судно назвеш — так воно й попливе. Ти вже вигадала їй ім’я?
Катерина опустила очі:
— Мати з бабусею наполягають — Мар’яна. У нас усі — Марійки, Мар’янки, Марусі… А я нещодавно прочитала, що це ім’я може значити ще й «відкинута». Не хочу. Назву її Соломією. Нехай буде Сонечка. Нехай хоча б у неї життя буде іншим…
— Ось і добре, — кивнула медсестра. — Соломія — і сонце, і світло.
Сонечка росла справжньою воїтелькою. Як і казала та медсестра — сильна, рішуча, впевнена. У школі — найкраща, у класі — лідер. Та її зовнішність була далекою від бабусиних уявлень про «дівчину на заміжжя» — широкі плечі, вузькі стегна, хода й манери хлопця. Дружила здебільшого з хлопцями, носила штани та кеди.
— Соломійко, та ти ж не хлопець! — нарікала бабуся Параска. — Ось у шафі в тебе сукні — як у вітрині. А ти все футболки та джинси. Де жіночність, де коса до пояса?
— Та годі вам! — махала рукою Соломія. — Головне, кого я оберу, а не хто обере мене.
— Не спалися, внученько, від своєї впевненості, — шепотіла Катерина, — життя ж не завжди йде за нашими бажаннями.
І от, у випускному класі, Соломія закохалася. В кого б ви подумали? У тихого, сором’язливого хлопчика-бібліотекаря Дмитра з паралельного. На шкільній дискотеці він ховався біля стіни, і всім виглядом казав: «я тут випадково». Соломія підійшла, взяла його за руку й запросила на танець. Йому нічого не лишалося, як погодитися. З того дня вони були нерозлучні.
Після школи вступили разом до університету, а на третьому курсі Соломія, не чекаючи натяків, сама зробила пропозицію.
— Ну скільки можна зустрічатися? — сказала вона Дмитру. — Час уже й весілля гуляти.
Дмитро був щасливий. Він звик, що Соломія вирішує, а він погоджується. Його батьки були в захваті, як і Катеринина родина — якщо хто і міг розірвати родову самоту, то це Соня.
На п’ятому курсі народився син. Соломія пішла у декрет, а Дмитру запропонували залишитися в університеті викладачем. Усе йшло ідеально… поки Соломія не відчула зміни.
Чоловік почав затримуватися, похмурнішав, віддалився. А одного разу взагалі перестав говорити — ні про студентів, ні про дисертацію. І все частіше посилався на втому. Соломія все зрозуміла. І вирішила діяти.
Секретарка декана — давня подруга — прошепотіла: у Дмитрика роман із Олею Захарченко, блідою студенткою, яку в університеті звали «невидимою в окулярах». Соломія не роздумувала. Зустріла Олю біля гуртожитку, вдарила пару разів на очах у всіх — і та, з вирваним волоссям, зникла надовго.
Розмова з Дмитром була короткою — спочатку один синДмитро так і зрозумів — переступити Соломії, означало б назавжди втратити і себе, і власне дитя.
