Вчора Людмилі прийшла телеграма, що Олександр, її чоловік, додому повертається. Подружжя вже років сім як разом не жило. Людмила мешкала у селі, а Олександр у місті, в іншій області. Вони не були розлучені. Просто чоловік поїхав на заробітки, та там і оселився. Приїздив раз на декілька місяців. Зарплату відсилав регулярно.
Коли був вдома, Людмила просила його покинути роботу. Вона вже на пенсію вийшла. Син одружився, на ноги став. То краще вдвох старість доживати. Досить вже працювати чоловікові. Та Олександр відмовлявся. Говорив теж до пенсії допрацює – назавжди приїде додому.
Людмила погодилася. Вже за скільки років і сама звикла жити. У сина дітки вже з’явилися, він часто їх привозить матері. То жінка й щаслива тим була.
Повертається чоловік… Треба терміново до магазину за продуктами збігати, бо в холодильнику миша пов ісилася. Звечора вирішила вареників наліпити. У морозильну камеру поставить їх, то зранку чоловіку свіженькі зварить. Та й варто було рибку запекти, яку Сашко так любить.
Тільки зібралася до магазину, як побачила у вікно, що Олександр у двір заходив. За руку він тримав дівчинку років п’яти. Людмила зніяковіла.
– Це хто? – зразу запитала, коли до хати увійшов.
– Моя донька. – тихо відповів чоловік.
Людмилі аж серце стислося.
– Ех, ти! Зрадник! Іродяка! – заголосила Людмила. – Як ти міг так вчинити? Такий сором на схилі літ! На старості таке творити! Що ж люди в селі тепер скажуть?
Людмила кричала. А чоловік з дитиною стояли на порозі. Вони навіть поворушитися боялися.
Раптово жінка вискочила надвір. Вона бігла і бігла босоніж, не знаючи куди їй діватися від зрадництва й сорому. Прибігла до ставка. Сіла на березі. Довго думала, поступово розкладаючи свої думки, мовби на полиці.
Як так? Чому так трапилося? Вона намагалася знайти відповідь.
Олександра сім років тому звільнили з роботи. Товариш покликав його на заробітки. Грошей не вистачало. А Людмила ж сама його «пиляла» через нестачу коштів. Синові якраз одружуватися треба було, а грошей на весілля – катма. От і вирішив Сашко їхати.
«Можливо, якби я тоді його не дорікала, то б і не поїхав би він нікуди. І не було б ніякої дитини на стороні» – думала вона.
Людмила поверталася додому. По дорозі до магазину зайшла, продуктів придбала.
Увійшла до хати. Чоловік сидів на призьбі, нервово палив. Потім неквапливо за дружиною зайшов. Дівчинка спала на дивані.
– А мати де? – запитала Людмила.
– Загинула під колесами машини. Я завинив перед тобою, Милочко. Біс мене тоді поплутав. Треба було додому їхати.
Людмила махнула рукою на нього. Вона тихо підійшла до дівчинки, взяла на руки і віднесла на ліжко у спальню. Вкрила малу ковдрою. Дівчинка розплющила очі.
– Спи, дитинко.
Але дівчинка сіла, обняла Людмилу і, дивлячись щиро у очі, запитала:
– Тепер ти будеш моєю мамою?
– Буду, золотце. Буду. Виспалася вже? Пішли вареники татові готувати.
