— Ти, Оленко, не базікай дурниць. Головне — гарно вийти заміж. У будь-якому разі лиш виграєш, — повчала родичка.
Олена була єдиною й улюбленою донечкою, за якою батьки доглядали, як за скарбом. До закінчення школи вона частіше почала згадувати, що хоче вчитися у Києві.
— Доню, у нас гарний університет. Нащо тобі до Києва? — питав батько.
— Тату, я хочу стати журналісткою. А після нашого університету я лиш вчителькою буду.
Довго не погоджувалися батьки відпустити доньку. Скільки ж вони переглянули фільмів про покалічені долі дівчат із провінції, що вирішили спробувати щастя у столиці! Та зрештою змирилися. Батько зв’язався з далекою родичкою, яка мешкала у Києві. Та погодилася прихистити Олену на час навчання. Дівчина була у захваті. Вона пообіцяла батькам, що їм не доведеться за неї червоніти, навпаки — пишатися.
Батько сам відвіз доньку, переконався, що влаштувалася вона добре, залишив грошей на перший час і поїхав додому.
Олена жила у родички не безкоштовно: прибирала, ходила за покупками, готувала. Сусіди лише похитували головами: «Оце так, зробила з родички служницю». Сама ж родичка жила сама — чоловік давно пішов до іншої, залишивши їй квартиру. Та вважала своє життя вдалим: мешкає у Києві, у столиці, не десь! І Олену повчала:
— Ти, Оленко, не базікай дурниць. Навчання — це добре, але жінці воно не головне. Головне — гарно вийти заміж за киянина. У будь-якому разі лиш виграєш. Ось як я.
Олена слухала й усміхалася про себе. Про заміжжя вона поки не мріяла. Мріяла, щоб її помітили, оцінили здібності, взяли на роботу у престижне видання, а якщо пощастить — то й на телебаченні.
Та мрії мріями, а життя часто вносить свої корективи. На третьому курсі Олена закохалася в Богдана. Познайомилися вони випадково: дівчата святкували вдалу сесію, а Богдан із другом теж були там. Він примітив гарну дівчину, запросив на танець, а потім провів до дому.
Подруги наполіг радили Олені не втрачати такого хлопця: на вісім років старший, киянин, з квартирою, привабливий. Богдан не приховував, що розлучений, що має доньку. «Та хто в молодості не помиляється? Донька живе з матір’ю, не заважатиме. А з іншого боку — значить, діток любить».
Олена не будувала планів, але Богдан їй подобався. Він бачив, що вона недосвідчена у любовних справах, не поспішав і поки не запрошував її до себе. Вони гуляли, ходили на виставки, у театри, на концерти. За всі роки у Києві Олена не пізнала міста так, як після зустрічі з Богданом.
Він усе частіше говорив про кохання, про спільне майбутнє, про дітей. Голова в Олени кружляла від щастя. Коли Богдан зробив їй пропозицію, вона відразу погодилася. Навчатися лишалось зовсім небагато — останній рік. А попереду чекало цікаве доросле життя.
Богдан запросив Олену до батьків. Батько привітно посміхнувся й заховався за газетою. А мати прозоро натякала майбутній невістці, що Богдан увагою жінок не обділений, що вдруге не дозволить синові пригожоститися, бачить, що Олені потрібна київська прописка, квартира…
— Невже ти не міг закохатися у рівню собі? Знову на ті ж граблі, — завершила мати.
— Які граблі? Годі, мамо. Марічка, до речі, була киянкою. І це не врятувало наш шлюб, — різко обірвав її Богдан і вивів Олену.
До самої весілля вона більше не бачила його батьків. Зате Богдан часто привозив додому доньку Софійку. Назвали її на честь бабці, яка, за чутками, то була відомою актрисою, то дружиною знаменитого артиста… Олена так і не зрозуміла.
Софійка виявилася ґрунтовною дівчинкою, не дуже гарненькою, але спокійною. Богдан тішився, що вони з Оленою швидко знайшли спільну мову. На весіллі свекруха натякнула, що з дітьми не варто поспішати. Олена поспішила запевнити її, що їй треба закінчити навчання й попрацювати кілька років, набратися досвіду. З дітьми вони не квапитимуться. Устигнуть.
Коли вперше мати Богдана привезла Софійку, то сказала, що батько не повинен позбавляти доньку уваги й любові. Богдан цілісінький день возився з нею, виконуючи всі її бажання. Олена не нарікала. Намагалася зрозуміти й прийняти ситуацію. Виходячи заміж, вона знала про доньку з першого шлюбу.
Після інституту Олена влаштувалася у газету — не найпрестижнішу, але ж київську. Її мрія збулася: вона жила й працювала у столиці, з коханим чоловіком. Кілька разів вони приїздили до батьків Олени з подарунками. Але найкращим подарунком були щасливі очі доньки.
Минуло майже три роки. Одного разу перед Новироком Олена повідомила чоловікові, що вагітна.
