“Ви мені нічого не зробите. Я не винен”, — залементував Микола і подався назад. Його трясло від страху.
На початку червня встановилось справжнє літо. Люди, стомлені від міської пилюки, поспішали на дачі, у село, до річки. Андрій з дружиною та донькою теж вирушили рано вранці у невеличке селище, де він виріс і де жила його мати.
“Ну що, готові? Нічого не забули? Тоді їдемо, поки сонце не розпалилось”, — скомандував Андрій, сідаючи за кермо.
Марія сіла поруч із батьком, а Оля влаштувалася на задньому сидінні, подалі від кондиціонера.
На сімейній нараді вирішили, що останні канікули Марія проведе у бабусі. Дівчині не хотілося їхати з міста, але друзі вже роз’їжджалися, і залишатися було нудно.
“Чого така сумна? Побачиш, тобі сподобається. Там є друзі. Ще й не схочеш повертатися”, — підбадьорив доньку Андрій.
“Та годі, тату, усе гаразд”, — буркнула Марія, пристібаючи ремінь.
“Ось це інша розмова”, — повеселішав Андрій. “Останні довгі канікули. Наступний рік — випускний: іспити, вступ, а далі — зовсім доросле життя.”
Місто прокидалося, скидаючи з себе сонну млявість. Дороги ще не були завалені машинами, тому вони швидко виїхали за межі Києва.
Сонце лише починало підніматися. Промені пробивалися крізь листя дерев уздовж траси, ніби гострі голки впивалися в очі. “Все ж добре, але чому на серці так тривожно?” — подумав Андрій, дивлячись на сіру стрічку дороги під колесами.
За чотири години вони в’їхали у село, потонуле у зелені та квітах. Бабуся відчинила двері, зраділа — нарешті приїхали! — і всіх по черзі поцілувала.
“Як же Марійка виросла! Зовсім наречена. Андрійку, я спекла твої улюблені палянички. Заходьте до хати, чого тіснитесь у сінях?” — метушилася вона.
“Тут усе, як раніше”, — зітхнув Андрій, оглядаючи кімнату і вдихаючи знайомий з дитинства запах. “Нічого не змінилося. У тебе навіть речі на тих самих місцях. Мам, і ти така сама”, — обійняв він матір.
“Та годі тобі, — відмахнулася бабуся. — З дороги, мабуть, голодні? Мийте руки та снідатимемо.”
“Ти, мам, слідкуй за цією нареченою. Не давай занадто багато волі. Щоб уночі не гуляла”, — сказав Андрій, відкушуючи половину палянички і стогнучи від задоволення.
“Та годі тобі, сам-то забув, яким у її віці був?” — усміхнулася мати, підсуваючи сину чашку з холодним узваром.
“Ось воно як. Ну-мо, ба, розкажи, яким він був. Бо створюється враження, що святим народився”, — підколола Марія.
Бабуся метушилася, виставляючи на стіл солодощі, коли раптом глянула у вікно.
“Може, комусь гарячого чаю? — оглянула вона очікуваних гостей. — У дворі вже сидять твої друзі, чекають. Побачили машину”, — хитрБабуся подивилася на Марію й мудро посміхнулась: “Іди вже, тільки обіцяй бути обережною та повертатись до вечора.”
