Телефон зайшовся дзвінком о пів на сьому ранку, коли Одарка Ковальчук ще стояла в коридорі з однією туфлею в руці. На екрані — «Оксана». Вона не брала, поки не натягла другу туфлю, і все-таки натиснула, притисла плечем.
— Одарко, мені терміново треба сорок тисяч. Дмитро в табір їде, ну оцей, мовний, і ще репетитор з математики, ти ж знаєш, які зараз ціни.
Не «здрастуй», не «як ти». Одразу сорок тисяч і Дмитро.
— Доброго ранку, — сказала Одарка.
— Та добре, добре. То що, перекажеш сьогодні? А то місце в таборі пропаде.
***
Дмитрика привезли до неї взимку, коли хлопчикові було два роки й три місяці. Оксана стояла на порозі із сумкою через плече і коляскою, в якій спав племінник, і говорила швидко, ніби боялася, що її переб’ють.
— Одарко, ну на пару місяців усього. Мені зараз узагалі ніяк. Сергій пішов, грошей немає, роботу треба шукати, а з ним куди я піду. Мама сказала, ти вільна, тобі простіше.
Вільна. Це слово в їхній сім’ї прилипло до Одарки намертво, як цінник, який не віддерти. Тридцять один рік, своя однокімнатна на Троєщині, бухгалтерка у будівельній фірмі, не одружена, дітей немає. Отже — вільна. Отже — простіше.
— Оксано, у мене робота. Я о шостій з дому, о восьмій повертаюся.
— Ну садок же є! Я тобі грошей буду підкидати, як влаштуюся. Ну Одарко. Ну рідна.
Мати зателефонувала того ж вечора.
— Ти що, рідну сестру з дитиною на вулицю виженеш? У неї чоловік утік, вона сама не своя. А ти одна-однісінька, тобі ж неважко. Бог не дав своїх — то хоч племіннику допоможи.
Бог не дав. Це теж було сказано. Між іншим, як про погоду.
Одарка взяла Дмитрика на пару місяців.
Пара місяців розтяглася так, що Одарка перестала їх рахувати. Спершу Оксана «шукала роботу». Потім знайшла, але «не склалося з начальником». Потім поїхала в Одесу «розвіятися, я ж мало з глузду не з’їхала». З Одеси прислала світлини — вона на катері, вона з якимось засмаглим чоловіком, вона в ресторані. Грошей не прислала.
Дмитрик пішов у садок біля Одарчиного дому. Одарка вставала о п’ятій, щоб устигнути зібрати його, відвести, доїхати до роботи. Хворів він часто, як усі садкові діти, і тоді Одарка брала відпустку за свій рахунок або сиділа ночами зі звітами, щоб удень бути з ним. Купила йому ліжечко, потім розклала диван, бо ліжечко стало замале. Черевики, куртки, шапки — усе це купувалося якось само, без підрахунків, бо не дитині ж ходити в обірваному.
Оксана з’являлася раз на два-три місяці. Привозила іграшку, тиснула Дмитрика, плакала: «як же я за тобою нудьгувала, сонечко», а за дві години їхала — у неї були «справи», «зустріч», «нова людина, ну ти не уявляєш, яка».
— Ти б хоч на памперси лишила, — сказала якось Одарка.
— Одарко, ну в мене зараз зовсім погано. От влаштуюся — усе поверну, копійка в копійку.
Дмитрик називав Одарку «мама Одарка». Сам, ніхто не вчив. Вона виправляла перший час, казала «я тітка», але він не розумів, і вона перестала.
Він засинав у неї на плечі, коли вона читала йому про Котигорошка. Він знав напам’ять усі літери років до чотирьох, бо Одарка викладала їх із магнітиків на холодильнику. Він плакав, коли вона йшла на роботу, і зустрічав біля дверей, коли поверталася.
П’ять років.
Забрала його Оксана влітку, перед школою.
Приїхала вже інша — повніша, у гарному пальті, з новим чоловіком на ім’я Костянтин, який чекав у машині.
— Усе, Одарко, я готова. Костянтин заробляє, квартира є, я Дмитра в нормальну школу влаштую, у нас там поруч гімназія. Дякую тобі, звісно, ти мене так виручила.
— Оксано, йому сім років. Він тут усе життя прожив.
— Ну він же мій син. Чого ти як нерідна. Дитина має бути біля матері.
Дмитрик не хотів їхати. Чіплявся за Одарчину кофту, ревів так, що сусіди визирали. Оксана роздратовано віддирала його пальці.
— Дмитрику, годі вже ганьбитися. Поїдемо до мами, у мами знаєш як добре, у тебе буде своя кімната.
Одарка сиділа на підлозі в коридорі, поки вони спускалися. Чула, як Дмитрик плаче на сходах. Потім грюкнули двері під’їзду, і стало тихо.
Вона зібрала його магнітики з холодильника в коробку з-під взуття. Прибрала в шафу, на верхню полицю.
Три роки Оксана майже не дзвонила. На Новий рік — чергове «зі святом», на Одарчин день народження — інколи згадувала, інколи ні. Дмитра до неї не возила. «Одарко, ну незручно, через увесь Київ тягтися, він же зайнятий, у нього секції».
Одарка їздила сама. Привозила подарунки, гуляла з ним у парку біля їхнього дому на вихідних, коли Оксана дозволяла. Дмитро підріс, уже соромився обійматися на вулиці, але в парку, коли ніхто не бачив, усе одно брав її за руку.
А потім і ці зустрічі зійшли нанівець. То Оксана «поїхала на дачу з Костянтином», то «Дмитро в репетитора», то просто не брала слухавку.
І ось — пів на сьому ранку. Сорок тисяч.
— Оксано, зачекай. Які сорок тисяч?
— Я ж кажу. Табір, репетитор, іще форму йому треба, він увесь виріс. У мене зараз туго, Костянтин бізнес перебудовує, усе в обороті. А ти ж його любиш. Ти його ростила. Тобі неважко.
Оце «ти його ростила» Одарка почула вперше за три роки. Раніше було — «він мій син», «дитина до матері». А тепер, коли гроші знадобилися, — ростила.
— А Костянтин? Ти ж казала, він заробляє.
— Я тобі пояснюю — у нього зараз усе в бізнесі. І взагалі, до чого тут Костянтин, це не його дитина. Сергієва. Точніше, моя.
— А Сергій? Це його син. Нехай платить аліменти.
У слухавці видихнули, важко, з надривом.
— Одарко, ти знущаєшся? Я Сергія сто років не бачила, де я його шукатиму. Я тебе прошу, по-людськи. Рідну сестру. У тебе зарплата, у тебе кар’єра, ти одна живеш, на себе одну тратиш. А я мати, у мене дитина.
— У тебе дитина вже десять років. Дмитро не вчора народився.
— Ну то й що? Діти грошей вимагають постійно! Ти не знаєш, бо в тебе своїх немає!
Ось воно. Одарка навіть не здивувалася. Знала, що прозвучить, чекала, і все одно наче окропом обпекло.
— Своїх немає, — повторила Одарка. — Тому я п’ять років ростила твого.
— Знову ти за старе! Сто років минуло! Чого ти заладила — ростила, ростила. Я тебе що, силувала? Ти сама взяла!
Одарка запізнилася на роботу того ранку. Сиділа в коридорі на табуретці, у туфлях, у пальті, і рахувала.
Вона ніколи не рахувала раніше. Не хотіла. А тут узяла аркуш, на якому був записаний рецепт від дільничного лікаря, перевернула й почала писати на звороті.
Садок — вона платила сама, пільг у неї не було, чужа дитина без документів на неї. Це раз. Одяг, взуття — щосезону. Це два. Іграшки, книжки, розвивальні заняття. Ліки — Дмитрик лежав із запаленням легенів у шість років, вона брала відпустку за свій рахунок. Зуби — водила до платного стоматолога, бо в районній поліклініці черга на місяць. Ліжечко, диван, постільне, дитячий посуд.
Виходило — за п’ять років вона витягла зі своєї кишені стільки, що на ці гроші можна було цілий рік не працювати.
А Оксана не дала ні копійки. Жодного разу. Ні на памперси, ні на куртку, ні на ліки.
І тепер просила сорок тисяч. Сьогодні. Щоб місце в таборі не пропало.
Одарка склала аркуш учетверо й прибрала в сумку.
Увечері Оксана зателефонувала знову. Цього разу спокійніше, починаючи здалеку.
— Одарко, ну ти подумала? Я не наполягаю на сорока. Хоч тридцять. Хоч двадцять п’ять, лише на табір.
— Я не дам, Оксано.
— У сенсі — не даси?
— У прямому. Не дам ні сорок, ні двадцять п’ять. Ти його мати. Ти його забрала, коли стало зручно. Тепер утримуй сама.
— Одарко! — голос підскочив. — Та як у тебе язик повертається! Це ж Дмитро! Ти його на руках носила!
— Носила. П’ять років. Безкоштовно. А ти в цей час в Одесі на катері каталася. Я тебе тоді просила на памперси лишити — пам’ятаєш, що ти відповіла? «Влаштуюся — поверну». Де мої гроші, Оксано? Копійка в копійку, ти обіцяла.
— Ти… ти пригадуєш мені старе? Мені тоді не до того було! У мене життя руйнувалося!
— А в мене не руйнувалося? Я о п’ятій ранку вставала. Я звіти ночами здавала, щоб удень із ним сидіти. Я три роки заміж не вийшла, бо якому чоловікові потрібна жінка з чужою дитиною, яку навіть усиновити не можна, бо мати жива-здорова й катається морями.
У слухавці заплакали. По-справжньому чи ні — Одарка давно перестала розрізняти.
— Я думала, ти його любиш, — сказала Оксана тонко.
— Люблю. Тому й не дам тобі грошей. Бо вони підуть не на табір. Я твої табори знаю. Знайди Сергія, подай на аліменти — це законно, це правильно. Або попроси Костянтина, якщо заміжня. Але я тобі не банкомат, який вмикається, коли в тебе «усе в обороті».
Мати зателефонувала через день. Одарка знала, що зателефонує.
— Одарко, що я чую. Ти відмовила сестрі?
— Здрастуй, мамо.
— Не «здрастуй», а відповідай! Оксана в сльозах, у неї дитина без табору лишається, а ти, рідна тітка, копійки пошкодувала! Як тобі не соромно!
— Мамо. Я п’ять років ростила Дмитра. Де була Оксана?
— Ну була в неї тяжка смуга! Чого ти як той прокурор, усе підраховуєш! Рідна кров, а ти як чужа.
— Рідна кров. А коли мені народжувати було пізно, і я з чужою, по суті, дитиною сиділа замість свого життя — це яка була кров?
Мати затнулася на секунду.
— Ну ти ж сама погодилася. Тебе ніхто не силував.
— Погодилася. Бо ти сказала: «Бог своїх не дав, допоможи хоч племіннику». Пам’ятаєш? Допоможи. Я допомогла. П’ять років. А тепер Оксана вимагає ще, і я знову погана.
— Вона не вимагає, вона просить!
— Вона вимагає, мамо. З «ти повинна» і «у тебе своїх немає». Це не прохання.
— Я тобі так скажу, Одарко, — мати знизила голос, і Одарка відчула, що зараз буде вирок. — Не даси грошей — можеш на свята не приїжджати. Якщо ти сім’ї чужа.
— Добре, — сказала Одарка. — Не приїду.
Вона перша поклала слухавку. Раніше завжди чекала, поки мати договорить.
За тиждень Оксана пішла ва-банк. Написала повідомлення, довге, на півекрана.
Суть була проста: «Якщо ти така, я всім розповім, що рідна тітка відмовилася допомогти дитині. Що кинула його, викинула з життя, коли став не потрібен. Подивимося, як на тебе люди дивитимуться».
Одарка читала, стоя біля плити. Перечитала двічі. Потім написала у відповідь, повільно, добираючи кожне слово.
«Розкажи. А я покажу чеки. У мене збереглися — за садок, за лікарів, за все. П’ять років. І розкажу, як ти на памперси не могла лишити, поки по Одесі каталася. І як забрала Дмитра, коли зручно стало, а потім три роки до мене не підпускала. Подивимося, Оксано, кого люди засудять».
Чеків у неї, звісно, не було всіх. Дещо лишилося — довідки з платної клініки, договір із садком. Але Оксана цього не знала. І Оксана замовкла. Назавжди.
Минула весна, почалося літо. На материн день народження — шістдесят п’ять стукнуло — Одарку не покликали. Вона дізналася про це, коли побачила: двоюрідна сестра виклала світлини застілля, усі там були — і Оксана, і Дмитро в новій сорочці, і мати на чолі столу. Без неї.
Одарка дивилася на Дмитра на цій світлині. Він витягнувся, став незграбним, як усі підлітки, але очі лишилися ті самі — вона б їх із тисячі впізнала. Ті самі, що дивилися на неї знизу вгору, коли вона читала про Котигорошка.
Дзвінок прийшов у червні, пізно ввечері, з незнайомого номера.
— Мамо Одарко? — голос ламався, перескакував з низького на високий. — Це я, Дмитро. Я з телефону друга. Мама не дозволяє мені тобі дзвонити, каже, ти нас покинула.
Одарка опустилася на табуретку.
— Дмитрику. Я тебе не покидала. Чуєш? Ніколи.
— Я знаю, — сказав він тихо. — Я пам’ятаю, як ти літери на холодильник вішала. Я все пам’ятаю. Просто мама каже інше.
Вони поговорили хвилин десять. Про школу, про те, що він тепер захопився роботами, паяє щось. Одарка слухала й боялася дихати, щоб не сполохати. Наприкінці він сказав:
— Я тобі ще зателефоную. Тільки мамі не кажи, гаразд? А то вона забере телефон.
— Не скажу, — пообіцяла Одарка. — Дзвони, сонечко. Коли захочеш.
Короткі гудки.
Він дзвонив іще двічі. Потім перестав — чи то в друга скінчилися гроші на рахунку, чи то Оксана пронюхала. Одарка не знала. Номер, з якого він дзвонив, більше не відповідав.
Вона дістала з верхньої полиці шафи коробку з-під взуття. Відкрила. Магнітики — синя «А», червона «Б», жовта «В». Усі літери, за якими він учився читати, лежачи в неї на плечі.
Одарка розклала їх на холодильнику. Одну за одною, як колись. «Д», «М», «И», «Т», «Р», «О». Постояла, подивилася. Потім дістала телефон, знайшла останній номер, з якого він дзвонив, і зберегла. Записала — «Дмитро». І поклала телефон на стіл, екраном догори, щоб бачити, якщо загориться.
Бо справжня любов не торгує, не вимагає й не зникає від того, що тебе не покликали за стіл. Вона лишається — тихою, як магнітики на холодильнику, і чекає, скільки треба. І коли Дмитро колись прокинеться від того, що його теж почали вимірювати грішми, він знатиме, де шукати тепло.
