Потяг рухався вже другий день. Люди вже встигли познайомитись, заварити не одну склянку чаю, розгадати кілька кросвордів. Почалися розмови «про життя». Синдром попутника яскраво проявляється саме тут у вагоні зявляється довіра й бажання поділитися історіями, яких у повсякденні не почуєш.
Я сиділа на боковому місці, а в сусідньому купе три літні жіночки обговорювали рецепти вареників і ділилися хитрощами у вязанні теплих шкарпеток. Потяг минав міст, із якого відкривався чудовий краєвид: синє небо, сонячний весняний день, широка річка, на березі якій височів білосніжний храм із золотими банями.
У вагоні запанувала тиша. Одна із жінок перехрестилася.
От зараз розповім вам одну історію, тихо промовила її сусідка. Хочете вірте, хочете ні.
Було це кілька років тому, навесні. Я одна живу, діти за кордоном, чоловіка давно нема. Село наше хоч і невелике, але простяглося на обидва береги річки, і щоб дістатися магазину чи пошти, треба перейти через місток. Того ранку подзвонив брат зібрався у відрядження, але пообіцяв заїхати до мене. Ми не бачилися п’ять років, він далеко мешкає.
Радості моїй меж не було! Думаю, треба в магазин збігати, купити свіжого хліба, борошна, цукру спекти пиріг, гостя пригостити. Накинула кожушка, навіть не застібнула, у постолах та й побігла хутко.
Прибігла до річки, зупинилася й думаю: “Через міст обхід, а чи не перебігти мені через кригу?” Дні тоді вже теплі, хоч ночами ще мороз бере. А на кризі, коло моста, рибалки сидять дивлюсь, вага їх тримає, тож, думаю, і я проскочу. Я ж легка і спритна.
Обережно зійшла на кригу, зробила крок другий, лід не тріщить. Думаю, дістанусь швидко. У цьому місці річка невелика, а течія спокійна.
Повірите, навіть не одразу зрозуміла, що провалилася, продовжила жінка. Мов блискавкою пройшло, подих обірвався і темрява. Відчуваю, тулуб тягне вниз. Добре, що кожушок не застібала скинула його у воді, стало легше виринати. Ухопилася за край криги, але він ламається і я знову під воду. Голос пропав, не можу крикнути.
Бачу, на березі стоїть сусідка Олена і на мене дивиться. Я рукою махаю, сподіваюся, вона зараз позве рибалок. А вона задкує й пішла! “Ну, думаю, ось і кінець мій. Шкода, брат приїде, мене не знайде”.
Ще раз намагалася вибратися лід знову ламається. І тут раптом бачу: до мене мчить чоловік. Щойно нікого не було, звідки він взявся? Як побачив мене?
Падає на живіт, руку простягає, гукає:
Тягнися до мене! Давай, вийде!
Не знаю, звідки сили взялися. Але от і під ним лід почав тріщати. Він метнувся до берега, схопив молоденьку берізку, і знову до мене. Підсовує мені дерево, я беруся за гілля, але руки зсковзують крижинки намерзли.
Він повернув дерево іншим кінцем, кричить:
Хапайся за корінь! За корінь!
Я вчепилася, і він, мов ріпку, витяг мене на лід. Лежу, не відчуваю нікого і нічого, сльози течуть. Чоловік нахиляється:
Жива будеш, ластівко, каже. Киваю говорити не можу.
Дякуй Богові, відповідає він. Іди додому, не змерзнеш, не захворієш.
Витерла сльози, піднялася. Оглядаюся чоловіка вже нема. Де звернув? Довкола лише річка, видимість добра. Бачу, рибалки вже біжать до мене.
Один із рибалок допоміг додому дійти. Я перевдяглася, випила гарячого чаю. А та ж треба ж до магазину.
Пішла знову, цього разу через міст. Дійшла, а біля магазину стоїть Олена, сусідка, хреститься і на мене дивиться, як на привид.
Що, не потонула? дивується.
А чого ж ти не кликала на поміч? питаю її.
Злякалася, каже. Подумала, й я провалюся, бо вони б не встигли добігти. Як потонеш то доля така. Отже, не судилося тобі.
Брат був у мене лише один день, про все це я йому не розповідала. А коли поїхав, я пішла селом: думаю, до кого ж той чоловік приходив? Бо знаю всіх у селі, а такого не бачила. Одежа у нього теж дивна була: чи то плащ, чи накидка з каптуром.
У нашому селі всі свої, кожного гостя з сусіднього знаєш. Цього чоловіка більше ніхто не бачив, і гостював ні в кого.
Я тоді поїхала у сусідній райцентр, у церкву. Захотілося поставити свічку за своє дивовижне спасіння. Як зайшла до храму аж дух перехопило: на іконі дивиться на мене саме той чоловік, мій рятівник Святий Миколай. Я просто там до ікони й припала. Потім довго з отцем розмовляли.
Ось такі бувають дива. А головне відтоді я й справді жодного разу не застудилась, навіть не кахикнула, закінчила вона. Вірте, не вірте, а я зрозуміла: іноді допомога приходить звідти, звідки не чекаєш, і навіть коли здається, що поряд нікого немає насправді ти не один. І життя найцінніший дар, який треба берегти.
