“Не дивись на мене так! Мені не потрібна ця дитина. Забирай її!” незнайома жінка просто кинула мені в руки переноску. Я не розуміла, що відбувається.
З чоловіком ми завжди жили злагоджено. Майже ніколи не сварились. Я намагалася бути доброю дружиною та господаркою. Побралися ми ще студентами. Потім я завагітніла, і в нас народилися двійнята. Коли діти підросли, відкрили невелику справу. Чоловік працював, а я лише іноді допомагала, адже мусила доглядати за дітьми та домом. Найбільше я любила готувати. Мій чоловік завжди чекав вихідних, щоб скуштувати щось смачненьке. Я кожного разу придумувала нові страви, а він був головним дегустатором. Діти теж завжди цікавилися, що сьогодні приготує мама.
Серед усіх цих клопотів дітей, роботи, домашніх справ я ніколи не звертала уваги на те, що робить мій чоловік. Навіть не думала, що він здатний навмисно мене зрадити. Та останній рік був для нас важким. Справа йшла не найкраще, і ми економили на всьому. Чоловік навіть їздив країною, шукаючи нових покупців. Діти пішли до першого класу, тож я весь час була з ними.
Одного разу, коли ми поверталися з роботи, біля нашого будинку нас зустріла гарна жінка. Ми вийшли з авто, а незнайомка підбігла до мене й сунула в руки переноску.
“Не дивись на мене так! Мені не потрібна ця дитина, якщо він не хоче бути зі мною. Забирай її!” верещала вона, показуючи пальцем на мого чоловіка.
Я стояла, нічого не розуміючи.
“Ти ж обіцяв, що кинеш її й будеш зі мною! Якщо ні то й дитина мені не потрібна!” жінка плюнула мені під ноги, різко повернулась і пішла.
Я кілька хвилин була в шоці, доки не усвідомила, що тримаю переноску. Не питала чоловіка ні про що його погляд сказав усе. Він мовчки йшов за мною до хати. У переносці лежав хлопчик, йому було щонайбільше два тижні.
“Забереш дітей зі школи й купиш усе, що я напишу для маляти!” чоловік мовчки кивнув.
З того дня минуло вісімнадцять років. Багато знайомих засуджували мене навіщо виховувати чиюсь дитину, якщо в нас уже було двоє доньок?
Я ніколи не розпитувала чоловіка про ту жінку. Виростила хлопчика як рідного сина. Дівчатка були щасливі, що мають молодшого брата. Ми не приховували правди від нього, а коли він підріс, розповіли все. На диво, він сприйняв це спокійно, навіть не спит
